Знищення
- Автор: Вандермеер Джефф
- Серия: Південний Округ #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-42-8
- Переводчик: О. Самара
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Знищення». Краткое содержание книги:
Її впертість просто вбивала мене. Розділятись я не хотіла із суто практичних міркувань — хоча нам і справді казали, що попередні експедиції залишили зброю на маяку, я була впевнена, що залишившись без мене, топограф просто повернеться додому.
— Або маяк, або вежа, — сказала я, уникаючи гострих питань, — і краще нам знайти психолога перед поверненням у вежу. Вона бачила, що вбило антрополога, і знає значно більше, ніж сказала нам. Невисловлена думка: можливо, якщо мине день або два, що б не жило у вежі, повільно виписуючи слова на стіні, воно зникне або піде від нас настільки далеко, що нам його ніколи не наздогнати. Але це наводило на думку про тривожний образ безкінечної вежі, яка незліченними рівнями занурюється в землю.
Топограф схрестила руки на грудях:
— Ти справді цього не розумієш? Місію завершено.
Чи боялася вона? Чи я їй просто так не подобалася, що вона не могла погодитися? Яка б не була причина, її спротив сердив мене, як і зверхній вираз обличчя. В якусь мить я зробила те, про що тепер шкодую. Я сказала:
— Немає жодного зиску від ризику іти до вежі просто зараз.
Я гадала, що добре вдала інтонації психолога в одному з її гіпнотичних сигналів, але обличчя топографа здригнулося, наче вона на мить втратила орієнтацію. Коли воно прояснилося, його вираз свідчив: вона зрозуміла, що я спробувала зробити. Це було навіть не здивування, я щойно підтвердила той образ, який вона поволі формувала про мене. А я зрозуміла, що гіпнотичні сигнали працюють тільки з голосу психолога.
— Ти зробиш усе, щоб домогтися свого, правда ж? — сказала топограф, але непереборним фактом було те, що вона тримала автомат. Що за зброю мала я? І я сказала собі, що не бажаю, щоб смерть антрополога стала марною, тому й вибрала такий спосіб дій.
Коли ж я промовчала, вона зітхнула і втомлено сказала:
— Знаєш, я врешті збагнула це, проявляючи ці безглузді фотографії. Те, що мене найбільше непокоїть. Це не створіння в тунелі, не те, як ти поводишся і не те, що зробила психолог. Це автомат, який я тримаю. Цей бісів автомат. Я його розібрала, щоб почистити і виявила, що його так-сяк зляпали з деталей тридцятирічної давності. Ми не принесли з собою нічого сучасного. Ні одягу, ні взуття. Тільки старий мотлох. Уживаний непотріб. Увесь цей час ми жили в минулому. В чомусь на кшталт реконструкції. Але чому? Ти ж навіть не знаєш чому.
Вона насмішкувато пирхнула.
Це була найдовша її промова до мене. Я хотіла сказати, що це відкриття доволі посереднього рівня несподіваності в ієрархії наших відкриттів останніх днів. Але промовчала. Все, що мені лишалося — дипломатично промовчати.
— Ти побудеш тут, поки я повернуся? — спитала я.
Це було дуже важливе запитання, і мені не сподобалися ні тон відповіді, ні її швидкість.
— Як забажаєш.
— Не кажи того, чого не зможеш зробити, — попросила я. Я давно припинила вірити в обіцянки. В біологічні закони — так. У чинники довкілля — так. В обіцянки — ні.
— Замовкни, — сказала вона.
На цьому ми й розійшлися — вона лишилася сидіти на хисткому стільці з автоматом в руках, а я вирушила досліджувати джерело світла, яке побачила минулої ночі. У мене був наплічник із їжею і питвом, два пістолети, обладнання для збору зразків і один із мікроскопів. Чомусь я почувалася безпечніше, узявши мікроскоп із собою. Якась частинка мене, хоч як я умовляла топографа піти зі мною, раділа можливості досліджувати на самоті, бути незалежною від когось або за когось переживати.
Я кілька разів озирнулася, поки стежка не звернула вбік, а топограф усе ще сиділа, втупившись у мене, як відображення у кривому дзеркалі тієї мене, що існувала ще кілька днів тому.
3. ЖЕРТВУВАННЯ
Мене обійняв дивний настрій, коли я ішла самотою в мовчанні, проминаючи останні сосни і корені водних кипарисів, що стриміли над чорною водою, сірий мох, що вкрив усе довкола. Це відчувалося так, наче я йшла лісом, а в моїх вухах відлунила потужна й велична арія. Все було насичене відчуттям, купалося в ньому, і я більше не була біологом, я стала гребнем хвилі, що накочується і накочується на берег, але ніколи не розіб’ється. Я зовсім іншими очима подивилася на нюанси перехідних екосистем боліт, солончакових низин. Стежка перетворилася на вал, праворуч тяглися мутні від одноклітинних водоростей озера, ліворуч відходив канал. Нерівні протоки лабіринтом зміїлися серед очеретяного лісу на березі каналу, й острівці, оази із покручених вітром дерев виникали на певній відстані, як раптові відкриття. Скулені й почорнілі стовбури цих дерев вражали на тлі безкрайніх мерехтливих золотисто-коричневих очеретів. Дивне освітлення над цим ареалом, його непорушність, відчуття вичікування, привели мене в піднесений стан.