Знищення

— Я знаю, — сказала топограф, неправильно витлумачивши мою лайку, — зі зразками теж не пощастило?

— Ні, взагалі не пощастило, — сказала я, втупившись у фотографії. — Що-небудь в картах чи паперах?

Топограф пирхнула:

— Жодної в біса зачіпки. Взагалі нічого. Крім того, що всі вони зациклилися на маяку — спостерігати маяк, піти на маяк, пожити в бісовому маяку.

— Так що в нас нічого немає.

Топограф це проігнорувала, запитавши натомість:

— То що нам тепер робити?

Було очевидно, що вона ненавидить це питання.

— Вечеряти, — відповіла я. — Прогулятися по периметру, щоб переконатися, що психолог не залягла у кущах. Подумати про те, що робитимемо завтра.

— Я скажу тобі, що ми завтра не робитимемо. Ми не повернемося в тунель.

— Вежу.

Вона зиркнула на мене.

Не було сенсу з нею сперечатися.

У сутінках знайомий стогін долинув з-над солончакових боліт, ми саме вечеряли біля багаття. Я майже не звернула на нього уваги, повністю захоплена їдою. Їжа здавалася такою доброю, навіть не знаю чому. Я її поглинала, натомість топограф вражено дивилася на мене. Мало чого ми могли сказати одна одній, а то й зовсім нічого. Розмовляти означало планувати, а нічого із запланованого мною її б не потішило.

Здійнявся вітер, почався дощ. Я бачила кожну краплю дощу настільки чіткою, як маленький багатогранний рідкий діамант, що мінився навіть у присмерку, я чула запах моря і уявляла, як котяться хвилі. Вітер був ніби живий, він увійшов у кожну клітинку мого тіла, він також мав землистий запах, принесений з очеретів на болотах. Я намагалася не зважати на зміни безпосередньо поруч із вежею, але мої чуття надто загострилися, стали надто тонкими. Я вже до цього звикла, але в такі хвилини я пам’ятала, що лише день тому я була кимось іншим.

Ми розподілили нічні чергування. Позбавити себе сну виглядало менш нерозсудливим, аніж дозволити психологу підкрастися до нас непоміченою, вона знала розміщення кожної пастки в огорожі периметру, а в нас не було часу їх перевстановити. Я дозволила топографу вартувати першою як жест доброї волі.

Посеред ночі топограф прийшла підняти мене на другу варту, але я вже прокинулася через грім. Вона нерадо подалася спати. Сумніваюся, що вона мені довіряла, я думаю, в неї просто вже злипалися очі після буремного дня.

Дощ посилився. Я не хвилювалася, що нас затопить — це були армійські намети й вони витримували будь-що, менше за ураган. Та в будь-якому разі я не збиралася спати, я хотіла відчути бурю. Тож я вийшла надвір, в бурхливу водну стихію, під удари поривчастого вітру. Я вже чула, як топограф посопує у наметі, вона, мабуть, спала й в гірших умовах. Тьмяне світло сигнальних ліхтарів блимало по краях табору, перетворюючи намети на трикутники тіней. Навіть пітьма здавалася мені більш живою, вона обіймала мене, наче щось матеріальне. І я б не сказала, що це була зловісна присутність.