Сторожова застава

Дорогу відрізано

З брами на своєму важковаговозі виїхав Ілля Муровець. Не повертаючи голови, зиркнув на хлопців. Побачив межи них діда Овсія і нахмурив і без того нахмурені брови.

— Я ж вас чекаю, діду, — докірливо прогудів він.

Дід Овсій знітився.

— Та я тут забалакався трохи, — сказав він. — А що таке?

— Хочу прогулятися в одне місце. Взяв би і вас з собою, звісно, коли ви не проти. І Олешка. І... Мирка.

Хлопці заздрісними очима глянули на Вітька.

Попович миттю осідлав свого коня. Тоді виніс з приземкуватої будівлі половецьке сідло і накинув його на волохатого, половецького ж таки, коника. Потому підкликав Вітька і звелів:

— Сідлай сам. Вчися.

Втім, сідлав Вітько недовго. Олешко стояв поруч і докірливо похитував головою. Врешті, відсторонив Вітька і заходився сідлати коника сам.

— Ось так треба, — пояснював він при тому. — А тепер отак. Та стеж, аби він пузо не надимав. Бо видихне — і ти разом з сідлом опинишся в цього хитруна під животом. Ну, тепер усе. Рушаймо!

Ілля Муровець з дідом Овсієм чекали їх на мосту біля брами.

Вершники повагом їхали головною римівською вулицею. Олешко час від часу принюхувався.

— Перепічки печуть, — промовляв він і прицмокував язиком. — На смальці.

— Тобі лише перепічки в голові, — сердито дорікнув йому дід Овсій.

— Е-е, діду, краще б вони було отуто-о, — усміхнувся Олешко і поплескав себе по животі.

За римівськими воротами вони звернули до лісу і подалися дорогою, що в'юнилася до Сули. У верховітті стомлено позіхав вітерець. Від плавнів раз-у-раз долинало басовите ревіння водяного бугая.

Дід Овсій пильно вдивлявся під ноги — вивчав сліди. Нараз зупинився й сказав:

— Кабан лютував. Когось загнав на дерево.

Це було те дерево, на якому сидів удосвіта Вітько.

Зненацька в Олешкових руках опинився лук. Свиснула стріла. Затим щось сіре й велике промайнуло серед гілок і щезло в гущавині.

— Шкода, що не вцілив, — сказав Олешко і закинув лука за спину. — Над дорогою залягла дика кішка рись, — пояснив він ошелешеному Вітькові.

— Дарма ти стріляв, — насупився дід Овсій. — Такого звіра треба бити або напевне, або не чіпати взагалі. Бо підбита рись здатна на все.

— Ет, — безтурботно відгукнувся Олешко і ворухнув повід.

Вітько отетеріло дивився на гілку, де засіла дика кішка рись. А йому ж удосвіта думалося, нібито це найбезпечніше місце в усьому лісі!

— Не затримуйтесь, — коротко кинув Муровець.

На узліссі він зупинився. Не повертаючи голови, запитав:

— Гей, Жило, ти спиш?

У відповідь ледь помітно хитнулася одна з гілок височенного дуба і лискучий жолудь дзвінко стукнув Муровця по шоломі.

— Очі повибиваєш, — упівголоса застеріг велетень. — То як — усе гаразд?

— Та ніби так, — відказав з висоти невидимий Жила. — Тьху-тьху.

— А із нори Змієвої ніщо не витикалося?

— Тьху-тьху...

— То пильнуй далі.

Вони звернули у перешийок між болотами. Під кінськими ногами м'яко запружинила торф'яниста земля. Довгоногі лелеки невдоволено клекотіли на непроханих гостей і знехотя поступалися їм дорогою.

Біля Портяної Вітьків коник уперся. Він нізащо не згоджувався ступати на дві грубо обтесані колоди, що замість моста були перекинуті через річечку.

— Доведеться лізти у воду, — зробив висновок дід Овсій. — На те вона і Портяною зветься, аби перед нею знімати порти.

Проте, на жаль, скупатися Вітькові не вдалося. Ілля Муровець легенько ляснув коника по крупу, і той миттю опинився на протилежному боці.

Ще трохи — і їхнім очам відкрилося блакитне плесо Сули.

Зненацька на тому березі вигулькнуло з-за кущів троє. Один з них був у вбранні руського воїна, а двійко інших...

— Половці! — вихопилося у Вітька.

— Атож, — згодився дід Овсій. — Але не бійся, то наші половці. Горошинські.

— Як це? — не зрозумів Вітько.

— На наш бік колись перейшли. А живуть вони он там, у Горошині, — дід Овсій махнув рукою за Сулу і трохи ліворуч — туди, де на самісінькому обрії бовванів синій ліс.