Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
Один з вершників, забачивши римівців, змахнув рукою — чи то вітально, чи заспокійливо.
— Все гаразд, — зауважив Олешко і теж змахнув їм рукою. — Атож, ті, що за мною гналися, тепер, мабуть, чкурнули за тридев'ять земель. Гадаю, надовго мене запам'ятають.
— Невідомо ще кого, — насмішкувато гмикнув Муровець. — Може, тебе, а може, Змія.
І першим звернув у той бік, де була Змієва нора.
Неподалік від неї вершники зупинилися. Дід Овсій довго роздивлявся купу гранітних каменюк, що височіла над кущами.
Врешті посміхнувся у вуса й сказав:
— Але ж і попрацював ти, Олешку! З переляку, чи як?
Олешко смикнувся в сідлі, мовби на нього ливнули горщик окропу.
— Таке, діду, скажете! Кого б це я мав лякатися?
Він зіскочив з коня і заходився підважувати горішню брилу. Брила не піддавалася.
— В землю вросла, чи що? — здивувався Олешко.
Ілля Муровець кивнув головою.
— Колись і зі мною було щось подібне, — сказав він. — Еге ж, малим ще був і накинувся на мене лось. То я від нього, мов вивірка, рвонув по сосні. Ледве зняли мене звідтіля. А потім з десяток разів пробував вибратися на неї. І уявіть собі — жодного разу не вдалося.
— Допомогли б краще, аніж ото сміятися, — пирхав Олешко.
— Та вже бачу, що без мене не обійдеться.
Проте й могутньому Іллі Муровцю довелося добряче потрудитися, аж доки нору було розчищено від каміння.
— Ну ж бо, показуй тепер, звідкіля ти вибрався у наш світ, — звернувся Муровець до Вітька.
Хлопець зачудовано втупився в нору. Дірка, через яку він перебрався сюди зі свого третього тисячоліття, кудись щезла. Хіба що в одному місці глина видавалася трохи темніша. І саме на ній лежав Вітьків заступ з розтрощеним держаком.
— Мабуть, я виліз звідсіля, — невпевнено сказав Вітько і показав на темну глину. — А оце ось мій заступ...
Дід Овсій підняв заступ, уважно його оглянув і кілька разів провів нігтем по лезу. Схвально прицмокнув язиком:
— Добрий копач.
— О, а це що?! — скрикнув Олешко.
За кілька кроків від заступа, під розлогим шипшиновим кущем, валявся Вітьків ліхтарик. Олешко нахилився і обережно, мов якусь дивовижу, взяв його до рук. Крутив навсібіч і ніяк не міг здогадатися, що воно таке.
— Натисни на оцю кнопку, — порадив Вітько.
Олешко натиснув — і ліхтарик спалахнув яскравим, навіть при сонці, світлом. Олешко здригнувся з несподіванки і відкинув його далеко вбік.
— Що ти робиш? — зойкнув Вітько і кинувся до ліхтарика. — Ти ж його розіб'єш!
— Не чіпай! — вихопилося в Олешка.
Проте ліхтарик уже був у Вітькових руках. На щастя, він залишився цілий. Вітько вимкнув світло і старанно витер ліхтарик рукавом сорочки.
— Це його злякався той половець, що гнався за мною, — пояснив він. — Закричав так, що я ледь не оглух.
Олешко недовірливо розглядав чудернацьку річ. Знову взяв до рук, сказав:
— Ніби й нічого особливого... Як же воно так світить, га? Світлячків сюди напхали, чи що?
Дід Овсій тим часом припасував до заступа новий держак і заходився довбати глину в тому місці, де вона була темніша.
За кілька хвилин залізо скреготнуло об камінь. Потім ще раз. І ще.
Вітько відчув, як у нього захололо в грудях. Ходу назад не було.
Олешко Попович заліз рукою під шолом і почухав потилицю.
— Дивина, — сказав він. — Я ж у ту дірку сам лазив!
— Тепер вже не полізеш, — зауважив дід Овсій.
— Це чому ж? Ви самі казали, що Змій тричі визирає.
— Казав, — згодився дід. — Та як знати — може, це й був третій раз? А ти що скажеш, Мирку? — звернувся він до Вітька.
Вітько не відповідав. Очима, повними жаху, дивився він на щойно викопану яму. Невже йому більше не доведеться побачити своїх?
Змій під Римовим
Сонце повільно всідалося за воронівський ліс. Дід Овсій торкнувся до Вітькового плеча.
— Час повертатися, хлопче. Е-е, що це з тобою?
І тут Вітько не стримався. Все, досить! Нехай з ним роблять що завгодно. Нехай вважають ворогом чи Змієвим вивідником. Але критися йому вже несила.
— Я не Мирко, — сказав Вітько. — І ніякого Змія немає...
Дід Овсій слухав Вітька, наче мала дитина. Він навіть рота розкрив від здивування. Кілька разів стріпував сивою головою, мовби відганяв мару.
Проте ще ширше розкрив рота Олешко Попович. В ньому могла вільно поселитися шпакова сімейка. Олешко то схоплювався на ноги і збуджено походжав довкола, то знову всідався навпроти хлопця.
— Ти ж диви, — приголомшено примовляв він.— Та як же це...