Аецій, останній римлянин

— Хто ти?

Голос препозита, хоч далі розлючений, був уже тремтячим і непевним.

Вершник відкинув каптура з голови. Смолоскип випав із руки вандала, зі сичанням розсипаючи довкола іскри.

— Флавій Кастін, vir illustris, magister militum… — прошепотів.

— Тепер мене пізнаєш? А я одразу тебе пізнав… за тим шрамом… Пам’ятаєш, як ти його заробив, товаришу?… Тоді ми разом розганяли на чотири вітри готів Плацидії, нині ж ти їй служиш, а я…

Августа Плацидія покарала Кастина, військового магістра, лише вигнанням за межі імперії, хоча мала велике бажання віддати і його голову під катівський меч. І не стільки через те, що в боротьбі за багряницю він став на бік Іоанна, віддавши на службу узурпаторові після його приїзду до Равенни всі свої війська, скільки тому, що не могла забути ролі, яку він зіграв під час її суперечки з братом після смерті Констанція. Кастин не лише підбурював Гонорія проти сестри, але й, коли вона, доведена до краю гніву та розпачу, вдалася до збройної боротьби, magister militum зумів утримати більшість військ у вірності до імператора, а пізніше розгромив ущент найвірнішого і наймогутнішого сторонника Плацидії, комеса Африки Боніфація, тож Августі залишався один порятунок — утеча. Передусім цього не могла йому вибачити переможна матір цезаря Валентиніана; але цього разу мусила поступитися наполяганням державних мужів, і так уже вельми роздратованих варварською стратою Іоанна, тим паче, що, згідно з літерою права, зрада Кастина не була повністю доведена. Magister militum захищався, хитро доводячи, що визнати Іоанна його змусили збунтовані підлеглі, погрожуючи йому смертю. А хіба ж оскаженіла солдатня не розірвала префекта Галлії Егзуперанція Піктавуса? саме за те, що не хотів визнати узурпатора?! Тому Августа Плацидія мусила з болем серця і погано стримуваним гнівом обмежитися лише тим, що ім’я Кастина, який обіймав посаду консула разом із Віктором року чотириста двадцять четвертого від народження Христа, навіки викреслено з консулярів[36]; а самого військового магістра, переможця франків, вандалів та Боніфація, cum infamia вигнано за межі імперії.

— Земля дрижить.

Вирваний із сумного світу своїх думок, Кастин звів до освітленого місячним сяйвом неба сухе, продовгувате, гладенько поголене обличчя. Давно вже минули останній військовий пост. Більше не зустріли жодного воза чи вершника. Тракт був зовсім порожнім, спокійним і тихим, наче цвинтар.

— Земля дрижить, — повторив підліток, що їхав поруч із ним. Кастин прислухався. Земля справді дрижала. Здалеку наближалося щось, спершу схоже на шум вітру пахучої літньої ночі. За мить це був уже шум морських хвиль під час припливу. Потім наче людський гамір на форумі в пообідню годину буденного дня. Потім той сам форум у годину сильного руху… під час переїзду імператорського почту… в дні голоду… напередодні входу варварів до міста! І зненацька наче з-під землі виросли вогні… десятки їх, сотні, тисячі… вогні рухомі, що мчали шаленим гоном, розсипаючи мільйони іскор, білих, золотих, червоних… Кастину здалося, що це саме пекло валиться йому на голову — жахливим шумом, диявольським ревом, зловісним тупотом апокаліптичних бестій…