Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
— Але ж я понад рік тебе не бив! — сказав він.
Неймовірно. Тобто, він що, серйозно? Ми не жили разом півтора року. Я інколи бачила його на церемоніях, де він одного разу отримав крила, але фактично ми разом не були. Гадаю, він зміг переконати себе, що я не погоджуся на це. Однак я знала: лишитися в цьому шлюбі означало зневажити власну матір і всі жертви, на які вона пішла, щоб забрати мене якнайдалі від біологічного батька. Мати знайшла своє щастя після першого шлюбу. Може, і я коли-небудь знайду. Попри скептицизм Джека, я переконала його, що хочу розлучитися.
У березні 2004 року мені зателефонували з авіації Національної гвардії в Нью-Йорку і запропонували місце пілота в пошуково-рятувальних діях у бойових умовах — літати на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук». Я була в захваті. Водночас мені запропонували й місце пілота штурмовика А-10 в іншому підрозділі Нацгвардії. Я не могла в це повірити. Я завжди хотіла літати на А-10. А-10, прудкий апарат для атаки з невеликої висоти, імпонував мені більше за інші літаки. Він був спроектований і збудований для неймовірної тридцятиміліметрової гармати, розміщеної під кутом до центру носа. Ця зброя може під час пострілу розвертати літак. Нарешті, після всіх перешкод і негараздів, це сталося. Я — пілот.
Це був легкий вибір. Я зателефонувала підполковникові Майку Нойєсу в Нью-Йорк — поки я подавала заявку, він зробився для мене кимось на кшталт ментора — і подякувала йому за надану можливість, сказавши, що погоджуюся літати на А-10.
— Чому? — запитав мене підполковник Нойєс.
Питання трохи вибило мене з колії. Мені здавалося, що будь-хто на моєму місці вибрав би А-10, а не вертоліт.
— Ну, — відповіла я, — я завжди хотіла літати на А-10.
— Ага, а чому? Що тобі подобається в А-10?
А що в А-10 могло не подобатись? У нього взагалі не було шансів переконати мене, що А-10 — не найкращий літак з усіх.
— Мене захоплює те, в яких умовах ним треба керувати. Він літає дуже низько, підтримуючи наземні батальйони; неймовірно маневрений, а від звуку гармати в мене по спині мурашня бігає. На ньому пілот так глибоко поринає в гущу подій, як узагалі можливо для пілота.
— Щира правда, — сказав підполковник, — але те, про що ти говориш, можна знайти й у нас. І ось найважливіше: ми — платформа пошуку й порятунку в бойових умовах. Як пілот А-10, ти весь час стирчатимеш на тренуваннях. Може, коли-небудь тебе й випустять на бойовище, де ти нарешті виявиш свої вміння, але з нами ти будеш увесь час працювати у справжніх місіях. Ти літатимеш у зоні аеродрому і будь-якої днини можеш дістати виклик на рятувальну місію. Ми рятуємо на воді… гасимо пожежі… підтримуємо місцевих правоохоронців. А ще беремо участь у війнах, допомагаючи наземним батальйонам. Зможеш робити таке на А-10?
Мені по тілу побігли мурахи. У моїй душі наче хтось клацнув перемикачем — і засяяло світло. Він мав рацію. Усе, чого я шукала, було просто тут, переді мною. Я не могла в це повірити, однак вирішила відмовитися літати на А-10 і переїхати в Нью-Йорк.
Моє життя змінилося на краще. Я знову була незаміжня, їздила новим мотоциклом («Ямага R6» із вихлопною системою «Йошимура», звісно), закінчувала службу на попередній посаді і збиралася втілювати в життя свою мрію. Я була надзвичайно щаслива, бо починала нову кар’єру.
Ледве стримуючи хвилювання, я набрала номер свого давнього друга-ворога Кінана Зеркеля, маючи намір розповісти йому про свою нову роботу. Він узяв трубку на другому гудку, і голос його звучав так само збуджено, як мій.
— Ем-Джей! Я такий радий, що ти зателефонувала! Маю новини! — сказав він.
— Цур, я перша!
Він зараз помиратиме зо сміху!
— Гаразд, катай.
— Я ДІСТАЛА МІСЦЕ ПІЛОТА! — прокричала я, стрибаючи.
— Я ТЕЖ! — відповів він.
— Та ну? Серйозно? Це ж чудово! Але я буду в Нацгвардії.
— Круто. Я теж, — відповів Зерк.
— Ого, це дивно. Я літатиму на рятувальних гелікоптерах… — почала я, думаючи про ймовірність того, що шанс, який випадає раз на життя, ми здобули одночасно.
— От лайно. І я! — сказав він.
Тепер він просто сміється з мене, так?
— З ким? — спитав він.
— З «Нью-Йорком». А ти?
— Ет, халепа! А я вже зрадів. Я літатиму з «Аляскою».
HH-60G «Пейв Гоук» були єдиними літальними апаратами, якими користувалися для пошуку й порятунку в бойових умовах. На них літали тільки три підрозділи авіації Національної гвардії — «Нью-Йорк», «Аляска» і «Каліфорнія». Тепер я, звісно, розумію, що це все було логічно. Ми обоє відмінно служили й були переконані, що, зрештою, опинимося на підготовці пілотів. Ми обоє подавали заявки щороку протягом служби. Коли наші контракти закінчилися, ми обоє покинули службу й зацікавилися Нацгвардією. А от те, що ми обрали однаковий літальний апарат, справді було неймовірно. Для нього це був природний вибір: він родом з Аляски. Але те, що ми з Зерком станемо членами однієї авіаційно-рятувальної спільноти, було для мене просто щасливим збігом обставин. Ми нарешті перетнулися, пообіцяли одне одному скоро побачитися знов і попрощалися. Ось-ось мала початися наступна сторінка мого життя.