Стріляй, як дівчисько
- Автор: Хегар Мэри Дженнингс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-3927-2, 978-617-12-4169-5, 978-617-12-4170-1
- Переводчик: Анастасия Дудченко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Стріляй, як дівчисько». Краткое содержание книги:
— А чи буде вона такою конкуренткою, як я?
Він не відповів. Було очевидно, що він уже все вирішив.
Я знала, що топових рекомендацій не досить, щоб потрапити на навчання. Якщо ти другий, то взагалі не маєш шансів бути обраним, бо навіть першим доводилося сутужно. Там зберуться найкращі з кожної бази, а їх майже сімдесят по всьому світу, і вони змагатимуться за кілька місць. Навіть першим майже неможливо досягти мети.
Однак це все було неважливо. Певна річ, я не зможу змінити його рішення і мені доведеться з цим жити. Я сконцентрувалася, щоб подолати довгий шлях до свого кабінету, і змирилася, що мені доведеться ще один рік гарувати, намагаючись стати першою.
Згодом мене пошлють на Вайтменську базу Повітряних сил у Ноб-Ностері (штат Міссурі), де я командуватиму солдатами, які працюватимуть на стелс-бомбардувальнику В-2. Я заприсяглася, що стану найліпшим офіцером молодшого складу з усіх, кого бачила та база.
У квітні 2002 року я приїхала в Міссурі — працювати з професійною командою спеціалістів з техобслуговування, які відповідали за стелс-бомбардувальники В-2. Я знала, що це буде кілька складних років, бо за програмою весь час уважно стежили.
Перед від’їздом з Японії я запропонувала Джекові два варіанти: або розлучитися швидко і покінчити з цим, або зачекати, поки мине його авіапідготовка. Я досі вважала його за друга й не хотіла, щоб він погано зарекомендував себе на підготовці. Мені це було нескладно: у кожному разі ми житимемо нарізно і я зосереджуся на роботі. Я не поспішала зустрічатися ще з кимось і дійшла висновку: це найменше, що я можу зробити; він досі дуже побивався через нашу сварку, але я вже все вирішила. Джек попросив зачекати до завершення його авіапідготовки, тож я, готова до самостійного життя, призвичаювалася до нових обов’язків у Вайтмені, а він закінчував авіапідготовку в Оклахомі.
У Вайтмені я почала працювати як віл і швидко здобула собі лідерство серед тих, хто технічно обслуговував літаки. Мене раптом призначили виконувати найкращу роботу з усіх, на які я могла сподіватися на своїй посаді. Я стала командиром ланки виробництва — на всякій іншій базі це означало б просто підтримувати нормальний стан фюзеляжу та ремонтувати його. Але з малопомітним фюзеляжем В-2 багато мороки, тож у Вайтмені близько вісімдесяти п’яти відсотків усіх робіт з В-2 виконує ланка виробництва. Це була дуже престижна робота, яка передбачала ще й інструктаж відвідувачів — конгресменів, генералів та адміралів. Також треба було брати участь у ключових розмовах про те, чи можна задіяти цей апарат у конкретних військових діях. Моя ланка складалася більш ніж з двох сотень рядових військових і тридцяти семи цивільних.
Коли потужний літак В-2 вилетів на своє перше бойове завдання, на «Операцію звільнення Іраку», то перші кілька тижнів викликав у всіх тільки шок і хвилювання. У Вайтмені не могло бути ідеальнішого часу відповідати за технічне обслуговування стелс-технологій. Який слушний момент уписати цю роботу собі в резюме! Я була переконана, що цього року подам заявку на авіапідготовку.
Через кілька місяців, коли процес подання заявки почався наново, я почала викреслювати зі списку деякі пункти. Наприклад, щороку слід було проходити виснажливі обстеження для медичної карти пілота.
До списку обстежень входило й гінекологічне. А що авіаційні лікарі гінекологами не були, то кожного року я проходила потрібні обстеження й здавала аналізи у свого військового акушера-гінеколога, додаючи результати в документацію. Попередні чотири рази, коли я проходила обстеження для карти (двічі в КПОЗ і двічі в Японії), це не викликало ніяких проблем. Але тут, у Вайтмені, авіаційний лікар чомусь вирішив, що так більше не може бути.
Того року за мою медичну карту пілота відповідав доктор Адамс — один з багатьох лікарів на цій базі. Він ретельно мене оглянув. У своєму прагненні переконатися, що в мене немає «пухлин», він обмацав мої груди набагато уважніше, ніж треба.
— Гаразд, кладіть ноги на підпірки, — скомандував він.
— Що? Ні, ви не розумієте, — запротестувала я. — Мене зовсім нещодавно обстежували. Я віддала папери медсестрі, щоб ви могли їх переглянути.
— Ні, це ви не розумієте, — сердито мовив він. — Ви тут не командуєте. Ви не вирішуєте, як усе відбуватиметься. Я не підпишу документів про обстеження, якого не проводив, і якщо ви хочете бути пілотом, то покладете свої ноги на підпірки. Негайно!
Я відчула, як від моїх щік відпливає кров, і зрозуміла, що зараз виблюю. Він був звичайним терапевтом, а не гінекологом. Я спробувала пояснити йому, що з усіх представників протилежної статі голою мене бачив тільки мій чоловік, і що в мене були тільки гінекологи-жінки, і що я не вважаю це за потрібне.