Сказання з Небезпечного Королівства

— Прямуй уперед! Тобі недалеко йти, — мовив Уін.

Ровер попрямував уперед, наскільки те дозволяла стежина, й невдовзі побачив перед собою браму, що вела до величного палацу, збудованого — здавалося — з рожевого та білого каменю, крізь який просвічувало матове світло; а у безлічі вікон ясно сяяли зелені та блакитні світла. Довкола мурів усюди росли велетенські морські дерева, вищі за куполи палацу, що розлого вивищувались і мерехтіли в темній воді. Великі каучукові стовбури дерев згинались і колихалися, наче трави, а в тіні їхніх незліченних гілок юрмилися золоті рибки. А ще срібні, й червоні, й блакитні, й фосфоресцентні, схожі на птахів. Рибки не співали. Натомість у палаці співали русалки. І то як співали! Усі морські чудодійниці хором виводили пісню, й музика випливала з вікон, і тисячі морських мешканців грали на ріжках, сурмах і мушлях.

З темряви попід деревами на песика шкірилися морські ґобліни, тож Ровер щодуху квапився вперед, — його кроки під водою стали повільними, а ноги мовби налилися свинцем. Чому він не потонув? Не відаю, та гадаю, що то Псаматос Псаматідес подбав про те (він знає про море значно більше, ніж можуть уявити собі люди, навіть якщо без особливої потреби й пальця туди не вмочить), доки Ровер і Мева гуляли, а він сидів, ледве стримуючи гнів та вигадуючи новий план.

Хай там як, а Ровер не потонув; одначе, доки він дістався до брами, йому вже дуже хотілося бути деінде, бодай навіть у вологому нутрі кита: песик почував внутрішній неспокій через тих дивних примар і обличчя, які позирали на нього з пурпурових кущів та губкових чагарів обіч стежки. Нарешті він дійшов до велетенської брами — золотого склепіння, облямованого коралами, й перламутрових дверей, поцяткованих акулячими зубами. Дверний молоток мав вигляд чималого кільця, інкрустованого білими рачками, з яких звисали маленькі червоні стрічки; проте Ровер, звісно, не міг ані дотягтися до нього, ні зрушити його з місця. Тому він гавкнув, і — на його превеликий подив — досить голосно. Музика всередині палацу стихла, коли він гавкнув утретє, а двері відчинились.

І хто би ви думали їх відчинив? Артаксеркс власною персоною, одягнений у щось подібне до оксамитового піджака сливового кольору і зелені шовкові штани; в роті він тримав незмінну велику люльку, тільки тепер замість тютюнового диму вона випускала прекрасні бульбашки веселкового кольору; а от капелюха старигань не мав.