Сказання з Небезпечного Королівства

Цуцики побували в долині білих місячних гномів (скорочено — міномів), котрі їздять верхи на кроликах і роблять млинці зі сніжинок, а ще вирощують у крихітних садах золоті яблуньки завбільшки з жовтець. Песики насипали друзки битого скла та дрібні цвяшки перед лігвами декотрих менших драконів (доки потвори спали) й лежали без сну аж до півночі, щоби почути, як ті ревуть од люті: дракони, як я і розповідав, зазвичай мають доволі ніжні черева і виходять попити рівно опівночі кожної доби впродовж цілого життя, не кажучи вже про пиття в інший час. Іноді песики наважувалися навіть дражнити павуків: вони шарпали павутину, звільняли місяцепромені й устигали відлетіти саме вчасно, щойно павуки починали закидати на них ласо з вершин пагорбів. Але Роверандом щомиті чекав Поштаря Меву та Новин зі Світу (головно то були вбивства та футбольні матчі, — про це відомо навіть малим песикам; однак іноді в чудернацьких куточках трапляється дещо краще).

Подавшись у безцільні мандри, він проґавив черговий приліт Меви, та повернувшись, застав старого за читанням листів І той, здавалося, був у прекрасному гуморі: сидів на даху, звісивши ноги та попахкуючи величезною люлькою а білої глини, пускав хмарки диму, наче паротяг, і посміхався всім круглим старечим обличчям).

Роверандом зрозумів, що далі терпіти несила.

— У мене всередині щось болить, — сказав він. — Я хочу повернутися до хлопчика, щоби його сон здійснився.

Старий відклав листа (він був про Артаксеркса й видався вельми кумедним) і витяг із рота люльку.

— Мусиш іти? Не можеш залишитися? Це так несподівано! Приємно було познайомитися! Заходь іще колись! Раадесенько стрінуся з тобою ще раз! — випалив він на одному подиху.

— Дуже добре! — продовжив старий уже дещо розважливіше. — 3 Артаксерксом домовилися.

— Як?! — запитав Роверандом, знову почуваючи справжній захват.

— Він одружився з русалкою і подався жити на дно Глибокого Синього Моря.

— Сподіваюся, вона гідно залатає йому штани! Клапоть зелених водоростей дуже пасуватиме до його зеленого капелюха.

— Любий мій песику! Він одружувався в абсолютно новому зеленому костюмі з водоростей, що мав рожеві коралові ґудзики й еполети з морських анемон; а старий зелений капелюх було спалено на пляжі! Це все влаштував Саматос. О! Саматос дуже потайний, такий само потайний, як і Глибоке Синє Море. Гадаю, він поклав собі в такий спосіб залагодити чимало справ, а не лише твою, песику.

Цікаво, на що воно все повернеться! О цій порі Артаксеркс, здається мені, вступає у двадцяте чи двадцять перше дитинство; він зчиняє багато галасу довкола сущих дрібниць. І, певне вже, він страшенно впертий. Віддавна цей чолов'яга був управним магом, але тепер характер у нього псується й він стає надокучливим. Коли Артаксеркс прийшов, викопав старого Саматоса з піску дерев'яною лопатою просто серед дня та витяг його з нори за вуха, то саматисти вирішили, що то вже занадто, і мене це не дивує. «Стільки клопотів у найкращий для спання час, — і все через якогось там клятого пса», — ось що він мені пише, але ти не червоній.