Сказання з Небезпечного Королівства

Бідолашний Ровер дійсно торохтів, адже намагався дуже чемно вимовити «пане П-саматосе». Зрештою, йому це вдалося.

— П-п-прошу вас, пане П-п-псаматосе, — сказав він дуже зворушливо. — П-прошу, п-простіть мені, та я знову зустрівся з ним і тепер уже не тікатиму. Я ж бо належу йому, чи не так? Отож, повинен до нього вернутися.

— Дурниці! Не так і не повинен! Ти належиш старій пані, котра купила тебе першою, тож до не! тобі й дорога. Крадених речей — і зачарованих також — купувати не годиться: про це тобі було би відомо, нерозумний песику, якби ти знав Закон. Матір Другого Хлопчика змарнувала на тебе шість пенсів, та й край. І взагалі, що то за зустрічі вві сні? — завершив промову Псаматос, кліпнувши дуже сильно.

— Я гадав, що деякі сни Місячанина здійснюються, — сумно мовив Ровер.

— О! Ти гадав! Що ж, то справи Місячанина. Мені натомість потрібно якнайхутчіше повернути тобі належний розмір і відіслати іуди, де тобі належить бути. Артаксеркс подався в інші, сприятливіші, середовища, тож через нього вже не треба хвилюватися. Ходімо!

Чаклун схопив Ровера, помахав пухкою рукою понад песиковою головою, і овва — зовсім нічого не змінилося! Він повторив усе спочатку, проте — знову нічого.

Тоді Псаматос вибрався з піску, і Ровер уперше побачив, що його кінцівки схожі на кролячі лапи. Чаклун тупотів ногами, шаленів і підкидав пісок у повітря, топтав мушлі та пирхав, мовби сердитий мопс. Але однаково — жодного результату!

— Ото вже мені робота водоростяного чарівника, щоби його вкрили пухирі та бородавки! — лаявся Псаматос. — Ото вже мені робота перського збирача слив, аби його посадили в горщик і закрутили!

Він кричав і кричав без упину, аж доки стомився. Потому сів.

— Гаразд, гаразд! — сказав нарешті, трохи заспокоївшись. — Живи й учись! Артаксеркс дуже своєрідний. Хто би міг подумати, що навіть весільне збудження не змусить його забути про тебе та що перед медовим місяцем йому заманеться марнувати щонайсильніші свої чари на якогось там пса, — неначе нерозумне маленьке цуценя варте чогось більшого за його перше закляття! Ніби не досить просто позбавити когось власної шкури.

— Гаразд! Мені принаймні не доводиться гадати, як треба діяти, — продовжив Псаматос. — Тут може зарадити лишень одне. Ти мусиш податися на його пошуки і, знайшовши, попросити пробачення. Та згадаєш моє слово! Я йому цього не забуду, доки море вдвічі не посолонішає та не стане наполовину мокрішим. Ідіть-но ви обоє погуляйте і повертайтеся десь за півгодини, коли мій настрій трохи покращає!

Мева та Ровер подалися вздовж берега скелею вгору: Мева повільно летіла, а вельми сумний Ровер трюхикав підтюпцем. Вони зупинилися біля огорожі будинку хлопчикового батька: Ровер навіть увійшов досередини й сів на клумбі під вікном хлопчикової кімнати. Було ще дуже рано, проте він, сповнений надії, не припиняв гавкати. Хлопчики ж або все ще міцно спали, або перебували деінде, бо до вікна ніхто не підійшов. Так принаймні вважав Ровер. Він забув, що у світі все інакше, геть не так, як у саду на протилежному боці Місяця, та що чари Артаксеркса й далі робили маленьким його самого і притишувати його гавкіт.