Брати Кошмарик, Магістр і я

— Цього я не скажу. — В голові у мене було порожньо, хоч ліва й права мозкові півкулі старанно й тихенько зближались.

— Чого, любий, не скажеш?

— Не скажу, що це таємниця.

— А що ти скажеш?

— Що це такий особливий випадок, — зненацька почали мені підказувати мої шановні мозкові півкулі,— коли множина своєрідно уподібнюється однині.

— Ага, — дружина стримано посміхнулась. — А хіба існують випадки, коли однину можна розділити?

— Мабуть… мабуть, так.

Кристина підвелася, збираючись іти з дому. Вона була в світлому костюмі і з сумкою через плече. Було видно, що вона вже поспішає до клініки, проте хоче ще раз добре придивитись до мене, перевірити мій розумовий стан. Вона вийняла з сумки гаманця, з гаманця — банкноту в тисячу злотих, широко всміхнулася й подала її мені.

— Може, спробуєш розділити її?

— На жаль, ні,— покірно відповів я.

— Не спробуєш?

— Не можу.

— А чому?

— А тому, — відповів я з притиском, — що це був би злочин, рівноцінний виготовленню фальшивих грошей.

Дружина закліпала очима й мовчки сховала банкноту в гаманець, а гаманець — у сумку.

— Ти маєш рацію. Скажи мені ще тільки, чому ти кричав: «Ловіть цього димаря! Давайте сюди цього корка!»

Я поблажливо всміхнувся.

— Це звичайна річ, люба. Просто я хотів заткнути димаря.

— Якого димаря?

— Великого заводського димаря.

— Зажди, зажди! Ану, повтори ще раз. Ти справді хотів заткнути заводського димаря великим корком?

— Хотів. Корком від пляшки з шампанським.