Свідків злочину не було

— В яке управління?

— «Укрголовелектро».

Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава — туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву — влаштувати ретельну перевірку.

Я заспокоївся.

— Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? — попросив його.

— Десь переховується, — відповів не вагаючись. — Грає нам на нервах. Теперішні діти…

— З якою метою? Він же добре вихований, — зауважив я. — Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.

— І через це він утік? Ну, капітане! — обурився Табурчак. — Ми з Русланом не сварилися.

— Чого ж він покинув батьків?

— Не знаю, — Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. — Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…

Він пішов.

Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.

Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.

— Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, — насторожено поглянув на мене майор.

— У мене був Табурчак, — радісно випалив.

— Це я послав його до вас, — Скорич заплющився і прикрив очі долонями.

— Ви звернули увагу на його туфлі?

— Туфлі? — тер очі. — Звернув. Не наші. А що?

— Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.

Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.

— Н-да, туфлі у нього рідкісні, — погодився. — Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.

— Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.

Майор посміхнувся і зауважив:

— Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.

— Розумію, — одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.

Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки — ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит — довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…