Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надів, галстука пов’язав.
Банькате жабисько поблизу на лататті сіло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче сміється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тільки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально підтримував — гавкав, хвостом махав. Мабуть, відчував, що через нього я страждаю.
І раптом мені ідея в голову стрельнула. І чого тільки, скажи, ті ідеї стріляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська ідея — заткнути дірку, а тоді вже вихлюпувати. А я ж, дурень, вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на острові й росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пішло діло! Хоч поволеньки, а пішло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-під води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох і важко було! Нарешті воду вилив, дірку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло і ходу. Ох же ж гріб — бризки аж до неба летіли! Тільки весь час на дірку позирав — чи не тече.
Сонце вже високо, а все-таки надія: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу біг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце.
Ява зітхнув і замовк.
Я дивився на нього з усім співчуттям, на яке тільки був здатний.
Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! І не розкажеш же нікому, не поясниш! Бо ті наші «шпигунські» справи вимагають абсолютної таємності і конспірації. Коли міліціонер товариш Паляничко не повірив нам, то хто ж повірить! У нас був один вихід — мати незаперечні докази, факти, піймати на гарячому. І Ява, бідолаха, мусив усім, і в школі і дома, казати одне — що пішов на риболовлю замість екзамену… І нести за це кару.
— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б він не питав! Відчуваючи себе злодієм, наче я щось украв у нього, і позичивши в Сірка очей, я признався йому про ту нещасну четвірку.
— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав він.— Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрій у таборі. Коли їдеш?
Ну нащо, нащо він крає моє серце! Це ж ми разом мріяли поїхати у піонертабір до моря. У «Молоду гвардію» в Одесу. З такими труднощами батьки діставали нам путівки. Ніколи ми з Явою не були на морі. Тільки у кіно та по телевізору бачили. А як нам хотілося до моря! Сині далі, білі кораблі, чайки, альбатроси літають. «Курс норд-ост!» — кричить капітан. Торік ми навіть двічі намагалися втекти до моря. І двічі нас ловили на станції.
І от, коли мрія вже була абсолютно в нашій кишені, таке з Явою трапилось. Дід Варава ще вчора одніс у школу і здав Явину путівку. Доведеться мені самому їхати. Але хіба це те! Хіба я сам відчую так усі радості моря, як ми вдвох би відчули! То нащо ж він говорить! Радість, не поділена з другом,— це не радість, навіть не піврадості, а якась поганська четвертушка, мізерія якась.
Тільки я хотів йому це сказати, як з городу почувся сердитий голос діда Варави:
— Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!
Ява здригнувся, зіщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.
А я поплентався додому.
Батько сидів за столом, снідав і, як завжди, читав газету. Мати на машинці строчила матроску, давно мені обіцяну, спеціально для піонертабору. Підвела голову, лагідно усміхнулася (дуже її потішила моя четвірка, вона й не чекала). Постояв я трохи на порозі, тоді підійшов до неї і, відчуваючи холод у грудях (як тоді, коли я вперше стрибонув з верби у річку), сказав:
— Не шийте, мамо… не поїду я в табір.
Мати мовчки здивовано звела брови.
— Що? — одклав газету батько.
— Не поїду в табір,— вже тихше, але твердо повторив я.
— Як це ти не поїдеш? Чого? — спитала мати.
— Розхотілося…
— То він, понімаєте, жартує, розігрує,— підморгнув мені батько.
— Нічого я не жартую. Не поїду. Точно.
— Мо’ ти захворів? — примружився батько.— Цілий рік, понімаєте, голову мені морочив із тим табором, а тепер, понімаєте, як путівка єсть,— коники викидаєш. Це ж такий, понімаєте, табір… Як Артек. Діти, понімаєте, різних народів… І ти з ними… дурень! Ніколи ж, понімаєте, в житті ж не бачив.
— Не видумуй, синку,— підхопила мати.— Ще і лікарка сказала, що тобі до моря нужно. Гланди в тебе і носоглотка.
— Нема в мене ніякої носоглотки. Не поїду я.
— Поїдеш, поїдеш,— в голосі батька вже дзвеніла криця.
— Не поїду.
— Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку!
— Ну й беріть. Тільки в нас у країні не б’ють дітей. Це в усіх газетах написано. Дітей б’ють тільки імперіалісти, палії війни.