Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
— Ти… ти… ти…— скипів батько і вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками і, підштовхуючи, почала одтісняти в другу кімнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини і кричав:
— Ну, тепер, понімаєте, ти таки не поїдеш! От! — він вихопив з кишені путівку і почав рвати.— От! От! Замість того щоб, понімаєте, у морі хлюпатися, будеш… будеш… Гульні тобі тут, понімаєте, не буде! Не буде! Я тобі покажу, понімаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понімаєте, єсть характер. От! От!
Не путівку — серце моє рвав він на шматки. Біленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на підлогу синє море, білі кораблі, чайки і альбатроси…
Сльози закипіли в мене на очах.
— І хай! І хай! — скрикнув я і прожогом вискочив з хати.
…Я сидів у густих непролазних бур’янах за клунею і шморгав носом. У носі свербіло й щипало, як після газованої води. А в серці була та порожня холодна прірва, коли відчуваєш, що нема вороття. Ну і хай! Не треба мені вашого моря, ваших кораблів і альбатросів…
«Але ж ти сам захотів цього?»
Так, сам. Звичайно, сам. Але…
«Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колінах проситимуть, потім побіжать до діда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табір, і ви з Явою спокійнісінько собі поїдете? Так ти думав?»
Ні. Але…
Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
І заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили.
От я вам розкажу…
Розділ IX,
в якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою
До четвертого класу я з ним не дружив.
Він був уредний.
Так я вважав.
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості. Але…
Був сонячний теплий вересневий день. Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони… І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон-баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях — два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити… Воно не так смачно.
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.
Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.
От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги — нікуди.
Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.
І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт — ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові — це бомби,— підняли над головою і — ву-у-у!.. Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають — рреп! рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель — чорні слизькі «сємочки», ллється червона кавунова кров…
Побомбили кілька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.
— Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!