Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти і заглянувши на подвір’ї у найглухіші закутки, я побіг до школи.
«Може, він думає, що я сплю, вирішив розвідати обстановку — ще ж рано».
Але й біля школи Яви не було. Всі були, весь клас (от тобі й рано!), всі, крім Яви.
Я мотонув назад.
Я бігав по селу. Зигзагами. З одного кінця в інший.
— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадійно питав я всіх, кого зустрічав. Але ніхто не бачив, ніхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, і мені здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
Я підбіг до школи тоді, коли баба Маруся вже ходила по подвір’ю, і калатала дзвоником, і, мов не довіряючи йому, вигукувала:
— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
— Ой бабусю! Ой, не дзвоніть ще хвилиночку! Не дзвоніть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тільки!
Баба Маруся скрушно похитала головою і якось винувато сказала:
— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пізно. Було б раніш, синочку. Де ж це він заповітрився? От біда! Ну, біжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!» Тільки не грає гармошка і не працює буфет з пивом, як під час виборів.
Дівчата в білих фартушках, хлопці незвично чисті й зачесані.
Заходить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті — не вчителька, а кіноартистка. За нею суне Микола Іванович, учитель географії. Він у нас на екзамені асистент.
Галина Сидорівна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
— А де Рень?
Я підхоплююся з місця:
— Нема десь… Не знаю… все село оббігав… Може, почекаємо трішки?
Галина Сидорівна ще дужче супить брови:
— Затримувати екзамен не можна. Ніхто нам цього не дозволить.
Вона стає біля дошки, стискає руки — наче зараз буде співати (видно, теж хвилюється) — і каже:
— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант з української мови учня (або учениці) п’ятого класу…» — і своє прізвище.
Ми схиляємо голови — пишемо.
Екзамен почався.
Учні сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механічно, навіть не думаючи, що пишу. І мені зовсім не страшно, я зовсім не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де він? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у житті екзамен! Це просто не вкладається в голові! Навіть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Він не міг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, і все було гаразд. Розлучилися пізно ввечері, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб іти на екзамен. «Може, він уже й неживий»? — холону я.
Диктант закінчено.
— Тепер уважненько перевірте і здавайте,— ніжно-ніжно, як ніколи, каже Галина Сидорівна і усміхається до нас підбадьорливо — підтримує.
Сопуть учні, носами в диктант упхавшись,— перевіряють. Аж піт на лобах виступив від напруги.
А мені літери в очах стрибають, розсипаються на всі боки — не вчитаю. Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацієвський, і Гребенючка потягли. А я ще й до половини не доповз.
І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява. Я аж підскочив: живий!
Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови.
Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.
— Що це означає?!.
Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навіть, а підібгав хвоста і сховався за Яву.
— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
— Де ти був?
Ява нарешті розтулив губи:
— У плавнях.
— Що?!. У плавнях?! Що ти там робив?
Ява опустив голову ще нижче і тихо сказав:
— Рибалив.
Мені здалося, що всередині у Галини Сидорівни стався вибух. І по всьому класу полетіли осколки.
— Що?!. Що?!. Замість екзамену ти пішов рибалити?! Ну… ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто… просто обурливо! Так от — складатимеш екзамен восени! Як двоєчник! Вважай, що ти одержав двійку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер ціле літо готуватися. Це тобі наука за всі твої художества. Іди! До побачення!