Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
— І правда! Давайте не будемо!
Знову посідали, сопемо.
Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:
— Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська.
І раптом підхопився:
— Пацани! А давайте заграєм у фараона і єгипетську піраміду.
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки… І цим дуже всіх нас підводив.
Бо завжди:
— А от Стьопа, бачиш…
— А чому Стьопа…
— А подивись на Стьопу…
І — лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!» — завжди думалося в такі хвилини.
Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуж-же багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником.
От і зараз.
— А… що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Гришка Сало.
— Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі в Єгипті. В них єгипетських царів-фараонів ховали. Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.
— Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив,— підтвердив Антончик.
— А я по телевізору в кіножурналі,— сказав Вася Деркач.
— Ну й що? — спитав я.— А як же грати?
— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа.— Виберемо серед нас фараона. Він умре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів.
— А що — це вещ! — У Яви загорілися очі.— Інтересно! Дайош!
— Хлопці! Та ви що? Тю! — сказав я.— На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон грати! Ха-ха!.. Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоден шпигуном!
— Старик! Домовилися — все! — рішуче сказав Ява.— Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого го́рба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я! Так і знав. Чуло моє серце.
— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного «старик».
Я зітхнув.
Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном, чи фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! І завжди був ворогом.
— Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці.— Ондо Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лєт! — з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.
І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився…
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Значить, так,— швидко заговорив Стьопа.— Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…
— Гаменхотеп,— байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий і мудрий фараон Гаменхотепе! — звів руки до сонця Стьопа.— Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопці завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай і умирай,— під акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
Я ліг.
— Прощайся і…— махнув рукою Стьопа.
— Прощайте,— похмуро проказав я.— Не поминайте лихом. Пробачте, мо’ що не так. Кланяйтесь мамі, тату, Галині Сидорівні і всім нашим.
— Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.
Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе-горе! — так одчайдушно заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і жаль себе.
— Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменхотепа збереже для поколінь пам’ять про нього. За роботу, жалюгідні раби! За роботу!
І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я.— Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!
— Цить! — гаркнув Стьопа.— Не розмовлять! Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвяків!