Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Сеньйоре Альфонсе, візьми капелюх і шпагу й ходи зі мною.

Пройшовши сто кроків, ми опинилися перед отвором у скелі, крізь який я побачив довгу, темну ґалерею.

— Сеньйоре Альфонсе, — сказав мені ватажок, — ми знаємо твою відвагу, а зрештою, ти не вперше йдеш цією дорогою. Увійди в цю ґалерею і, як і минулого разу, заглиблюйся в надра землі. Я прощаюся з тобою, ми тут повинні розстатися.

Пам’ятаючи першу свою мандрівку, я спокійно йшов кілька годин у темряві. Нарешті помітив світло й добрався до надгробка, де побачив того самого старого дервіша, який молився. На шурхіт, який я справив, коли входив, дервіш озирнувся й сказав:

— Вітаю тебе, юначе! Зі щирою приємністю я знову бачу тебе. Ти спромігся дотримати свого слова стосовно певної частини нашої таємниці, тепер ми відкриємо тобі її всю і вже не просимо мовчати. А тим часом відпочинь і підкріпися.

Я сів на камені, й дервіш приніс мені кошик, у якому були м’ясо, хліб і вино. Коли я під’їв, дервіш штовхнув одну зі стінок надгробка, повернув її на завісах і показав мені кручені сходи.

— Зійди туди, — сказав він мені, — і побачиш, що маєш робити.

Я налічив близько тисячі східців у темряві й дістався до печери, освітленої кількома лампами. Побачив кам’яну лавку, на якій упорядковано лежали сталеві долота й молотки з того ж металу. Перед лавкою виблискувала золота жила товщиною в чоловіка. Метал був темно-жовтий і здавався абсолютно чистим. Я зрозумів, чого від мене хотіли. Хотіли, аби я видовбав стільки золота, скільки зможу.

Я взяв долото лівою, молоток правою рукою і невдовзі став досить вмілим рудокопом; однак долота затуплялися, і я часто був вимушений міняти їх. Протягом трьох годин я видовбав більше золота, ніж могла б винести одна людина.

Тоді я помітив, що печера наповнюється водою; я увійшов на сходи, але вода весь час прибувала, тож я мусив узагалі покинути печеру. Біля надгробка знайшов старого дервіша; він поблагословив мене й показав кручені сходи, що вели догори, якими я мав піднятися. Я почав сходження й, пройшовши знову близько тисячі кроків, опинився в круглому залі, освітленому багатьма лампами, блиск яких відбивався в плитах слюди й опалу, які прикрашали стіни. В глибині залу стояв золотий трон, на якому сидів старець у білосніжному тюрбані на голові. Я пізнав у ньому пустельника з долини. Мої кузини, розкішно одягнені, стояли біля нього. Кілька дервішів у білих одежах оточували його з обох сторін.

— Молодий назарею, — сказав мені шейх, — ти пізнав у мені пустельника, який приймав тебе в долині Ґвадалквівіру, але водночас ти здогадуєшся, що я — великий шейх Ґомелесів. Мабуть, ти пригадуєш двох своїх дружин. Пророк поблагословив їх побожну чутливість, невдовзі вони обидві стануть матерями й зможуть продовжити плем’я, якому призначено повернути каліфат роду Алі. Ти виправдав наші надії, повернувся до табору й жодним словом не виявив того, що з тобою сталося в наших підземеллях. Нехай Аллах скропить росою щастя твою голову!