Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
ХII
Над незвично тихим селом мiсяць розплескує прозорi потоки; блакитна повiнь, здається, розколихує землю, i вона от-от попливе в далечiнь, напинаючи темнi паруси молодих садiв. На фонi неба, наче висiченi, рiзко окреслюються самотнi дерева, i Сергiй Олексiєнко ловить себе на тому, що вiн i природу сьогоднi вже бачить по-iншому – очима розвiдника. «Вночi треба спостерiгати знизу вгору», – пригадує слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного i, враховуючи особливостi теменi, прикидає вiддаль до великих i дрiбних орiєнтирiв.
На левадi форкнув кiнь, згодом до нього пiдiйшов чоловiк, на якусь хвилину двi тiнi злилися в одну, i вже вершник помчав до шляху.
«Орiєнтир номер один експлуатує технiчнi можливостi орiєнтира номер два», – усмiхнувся Олексiєнко.
Покоротшали тiнi дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнiлi хмари, плямили зволожену землю.
З хати Горицвiта вийшов Iван Васильович, на подвiр'ї попрощався з Югиною та Докiєю. Спросоння зiтхнула хвiртка, i уже Iван Васильович, приминаючи живкий подорожник, пiдходить до машини.
– Сергiю, повний!
– ксть, повний! До бази?
– До бази.
За селом – пшеницi, пшеницi. Хвилююча привабнiсть iскристої далини i невпинний строгий рух на шляху, без огнiв, без гомону, без пiсень. За сiрим павуком дорiг розпластався протитанковий рiв. Швидко, з розмаху наближається лiс, як наближається тiльки вночi. Машина в'юнить трав'янистими просiками, розмелює галузки сухостою, обсiвається синiми ягодами роси. I раптом:
– Стiй!
Двi постатi з рушницями перегородили тiсну кривобоку дорогу. Iван Васильович вискакує з кабiни.
– Товариш Новиков тут?
– Тут, наш комiсар.
– Машини приїжджали?
– Приїжджали, i Генадiй Павлович, хоч скiльки було роботи, не пустив їх у лiси – на узлiссi розвантажували.
Один партизан веде Iвана Васильовича в глибiнь лiсу. їх ще раз перепиняють, потiм на стежцi з'являється постать Генадiя Павловича Новикова, його смагляве обличчя усiяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависає на вперто пiдiбрану брову.
– Чаклують полуночники? – вiтається Iван Васильович
– Чаклуємо i, здається, непогано.
– Побачимо.
– Це як сказати…
– Сумнiваєшся? Бачу, хвалитися умiєте.
Iван Васильович упевнено йде до того мiсця, де було закладено додаткову матерiальну базу. Ось i граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а вростає в землю: ось i зарiсть вовчого лика; ось i чарiвна завiса берiз, яка зупиняє чорнолiсся перед низиною. Але де ж база? Iван Васильович нахиляється, проводить рукою по травi. Навiть грудочок землi нема. За ним пильно стежать очi кiлькох партизанiв господарського взводу.
– Мiсце бази не змiнили?
– Такого розпорядження не було.
– Справдi, начаклували, – Iван Васильович ще раз кружляє навколо невеличкої дiлянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.
– На конi їду i коня шукаю, – не приховує радостi Новиков. – На самiй базi грибом стоїш, Iване Васильовичу.
– Ну, от бачиш, а казав – не вiдшукаю, – виправдовується, i короткий смiх викочується на галявину. Навздогiн за ним прямують Новиков i Кошовий.
– Обласне аптекоуправлiння пiдводить нас.
– Завтра неодмiнно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлiнцями.
– Вiн теж на пiдпiльнiй роботi залишається? – прошепотiв Новиков, начеб хтось мiг почути.
– Так.
– Багатющий досвiд має людина.
– В нього на що не кинь – має досвiд.
– Книги б чоловiковi писати.
– I що його останнiм часом, перед самою вiйною, зацiкавило – це проблема огрiвання Сибiру внутрiшнiм теплом самої землi «Пiвнiч бiльшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лiсостеп укрито лiсами».
– Пiдривники повернулися з мiста?
– Прибули.
На деревi спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гiлки, зашарудiла листям, знову знайшла гнiздо i втихомирилась.
– Толу привезли?
– Дуже мало. Сьогоднi, Генадiю Павловичу, не приїжджай провадити полiтiнформацiю. I так роботи в тебе хватає, поки малярiя трясе нашого господарника.
– Нi, приїду. Нiч яка… Наче пiсня. I на фронт тягне.
– Так i мене тягнуло. А тепер – нова робота, новi турботи Всiєю душею входиш у неї, i вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодостi вибирають життьовий шлях.
– Пiзнаю тебе, Iване Васильовичу, – коротко засмiявся Новиков. – Дорога ця риса в людинi. Пiдiйшли до машини.
– Їхати по азимуту шiстдесят градусiв? – вiддiлився вiд дерева Олексiєнко.
– Вiрно, Сергiю.