Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Напевне, тому, Iване Васильовичу, що твоєму поколiнню не доводилося, неначе кореню, входити в грунт. Ви буйним зелом на вiльнiй землi виростали, вiльним повiтрям дихали, вiльно творили. А про пiдпiлля тiльки в книжках читали. I то як iсторiю або захоплюючий твiр…
Над мiстом пронизливо завила сирена. Савченко i Кошовий поволi вийшли на завмерлу вулицю. Навколо затрiщали зенiтки, над самою головою тiсним строєм пройшло кiлька бомбардувальникiв i недалеко вiд них почали розпухати рожевi берети розривiв.
– Знову на залiзницю.
В повiтрi заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загудiла, здригнулася земля i пiдкинула вгору сiру завiсу розвержених будинкiв. Тривожна завiса зразу злилася з громiздкими покалiченими будiвлями хмар. Над цим безладдям чорним хрестом застиг самотнiй самольот, затрепетав, тягнучись жалом угору, i, незграбно перекрутившись, пiшов донизу, волочачи за собою чадний хвiст.
– Туди тобi й дорога! – вирвалося у Iвана Васильовича.
– Ще один заходить.
Цей спiкiрував на центр мiста. В'їдливо наростало вищання бомб. Оглушливi розриви. Темне кипiння землi. I зразу ж, мов смолоскипи, у саду запалали ряснi яблунi. Вогонь хижим звiром побiг по стовбурах, рвав i розщеплював їх, кружляв у верховiттi, вистеляючи землю червонобокими i почорнiлими плодами.
– Як працю людську нiвечать, – до Савченка i Кошового пiдiйшов з карабiном в руках похмурий Олексiєнко. – Однак, скосили одного зенiтники.
– Ну, їдь, Iване Васильовичу. Бажаю успiху, – попрощався Павло Михайлович i пiшов до обкому.
Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетiла на помережане надвечiрнiми тiнями шосе. Не проїхали й десяти кiлометрiв, як Олексiєнко круто загальмував, не доїжджаючи до роз'їзду.
– Iване Васильовичу, здається, десант! – з карабiном вискочив на дорогу. Обличчя йому побiлiло, зморшки поповзли вгору.
З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутiв. Iван Васильович, на ходу виймаючи пiстолет, кинувся до роз'їзду. Гнiв i лютiсть так заклекотiли, що вiн спочатку нiчого не бачив, крiм натягнутих вiтром шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорнi постатi диверсантiв.
– Сергiю, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у мiсто. Дай карабiн!
– Я зараз! – мiняються зброєю, i Сергiй великими стрибками летить до казково крихiтного будиночка-грибка.
Iван Васильович уже не бачить парашутiв – перед ним тiльки чорнi плями. Оце i є ворог.
«Коли б не промазати», – пiдводить карабiн, затаює подих, бачачи, як бовтаються ноги диверсанта.
Невеличка вiддача в плече, дзвiн у вухах – i парашутист обм'як, немов ганчiрка.
Тепер Iван Васильович спокiйнiшим зором бачить, як полем бiжать колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи дрючком. З другого боку заходять бiйцi винищувального батальйону.
Ще навiв карабiн на горбатого – з рацiєю за плечима.
– По-снайперськи! – завзятий окрик Олексiєнка. – Дамо їм зараз жизнi! – Вiн, примружуючись, пiдiймає пiстолет, i зразу ж пiсля пострiлу по пшеницi забризкала кров.
Поле дедалi частiш обзивається стрiляниною, тiснiше змикається живе коло. Але частина парашутистiв встигла спуститися на лан, i автоматнi черги вже викошують похилене стебло.
Iван Васильович разом iз Олексiєнком кидається до грушi-дички, стрiляючи в те мiсце, де хвилюється жниво. Рiзкий окрик зметнувся бiля дерева. Над колоссям, немов над водою, пiднялися тремтливi руки з автоматом, ще обiзвалася черга, завищали кулi, i Кошовий, хитнувшись, похилився на Сергiя.
– Iване Васильовичу! Iване Васильовичу! – очi у хлопця наливаються жахом, на скронi трiпоче розбухла вена.
– Чого ти? В серце ж не попала… Не дрейф, Сергiю… Обличчя Кошового береться бiлими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено приплющуються обважнiлi повiки, а уста сохнуть на виду. Сергiй, беззвучно плачучи, виносить на руках Iвана Васильовича з потолоченого поля.
Спустошений болем, з лiкарнi подзвонив вiн про нещастя Павлу Михайловичу.
– Як?! – зiтханням вирвалося в секретаря обкому.
– Вiйна, Павле Михайловичу, – бiльше нiчого не може сказати Сергiй.
– Через двадцять хвилин буду в лiкарнi.
Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.
– Генадiю Петровичу, негайно приїжджай.
– Вночi?
– Вночi.
– Матерiали якiсь потрiбнi?
– Нi.
XIV
Рана ще не загоїлась, коли вiддалений гарматний гуркiт почав пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю, Дмитро виходив у двiр i довго не мiг одвести наболiлого погляду вiд далекого обрiю.