Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Втомленi чужинцi довго хлюпалися бiля рiчки, потiм пiднялися i, лiниво розмовляючи, пiшли понад берегом.
Варивон, слiдкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклi ноги. Не злiз, а скотився з дерева i метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, i його очi округлилися з жаху. Крик злився iз довгою чергою. Раз i вдруге пересiк Варивон загарбникiв, люто вгатив у них усю обойму i поспiхом почав шукати набої. За рiкою обiзвалися пострiли.
«Тепер шукайте вiтра в полi», – пiдiйшов до води.
Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, i вiтер доносив притишену стрiлянину. У села за рiкою не вщухав жiночий крик. Вiн пiдводився високо-високо, на неймовiрно рiзких нотах обривався i знову розростався, страшний i болючий, як важка свiжа рана.
«Яка там, сердешна, побивається», – охопив голову руками. Тiльки тепер його нерви не витримали, Варивон почув неприємний i гарячий бiль в сухих очах.
«За що ти страждаєш, мiй краю? За що горять твої села, ридають жiнки, чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої дiти завтра так заголосять, як за рiчкою ця невiдома жiнка… Буду живий – буду тебе бити, фашисте, без жалю i милосердя. Це тiльки початок мого рахунку».
Знаючи, що гiтлерiвцi вночi не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокiл-гору, шукаючи в заростях безпечнiшого i теплiшого мiсця. Ще кiлька днiв тому вiн помiтив: на Сокiл-горi є «печi», де нагрiте повiтря не розвiвається вiтрами. Скоро знайшов такий затишок в деренi i неспокiйно, тривожачись, болiючи у видiннях, проспав до пiзнього снiданку.
Вдень Варивон упевнився, що лiнiя фронту пiшла далi. Обережно ознайомився з мiсцевiстю, а пiзнього вечора вирушив на схiд, з твердою впевненiстю, що вiн таки добереться до своїх частин.
Напружено спустився з камiнної гряди, у пiднiжжя ще раз напився запашної води; бережучи в серцi тривожнi спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував вiн, до Великого шляху.
В напiвснi зiтхали i осипались обабiч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепiлка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокiл-гора.
XI
Уранцi приїхали попрощатися з Дмитром Мiрошниченко i Кушнiр.
– В розпорядження обкому партiї їдемо, – стримано пояснив Свирид Яковлевич, сiдаючи недалеко вiд лiжка.
– Вiдкликають чи самi надумались? – гостро поглянув у стомленi сiрi очi, що майже непорушне гнiздились в червоних обiдках.
– Ну, знаєш, тобi не варто було б питати про це, – махнув рукою Свирид Яковлевич. – У мене заячої кровi поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав – старий, мовляв, став для важливiшого дiла. Мусив сам до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму: поїду в обком. Там пiдучать трохи i в партизанську групу пошлють. Деякий досвiд у мене є. З громадянської вiйни. Згодиться тепер. Тiльки цим i переконав Кошового… Трохи не в пору старiсть пiдiйшла.
– Пiсля виступу товариша Сталiна велике дiло партизанам випадає. На Українi сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мiнерiв пробратися – добряче дiло, – примружившись, Степан Кушнiр показав рукою, як вiн хоче пробратися.
– Де будете партизанити? – захвилювався, пiдвiвся з лiжка.
– Де партiя скаже. Воно, звiсно, краще б у знайомих мiсцях, де всi ходи i виходи знаєш. Але партiї виднiше, де нас поставити. Вона серце наше i наш полководець… У райкому тепер, скажу тобi, як у штабi. Увесь народ на партiйнi дороги виходить.
– Коли будете десь недалеко, дайте менi знати… Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.
– Це можна, це можна, – погодився Кушнiр. – Невчасно покалiчили тебе. Невчасно.
– У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику…
– Ну, знаєш, це ти дарма про втопленикiв i всяку чортiвщину понiс. У кожного є своє i лихо, i турботи, i невдачi. Аякже ж – на те воно й життя. Це не те, що в казцi – все тобi робиться, як по-писаному. В життi такого не було, та й, кажу тобi по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловiк, коли не гне його всяка болiсть, як ту билину, – i нахмурене обличчя Кушнiра зiбралося всiма зморшками, тiльки очi мiж ними свiтилися, наче вогники. – Ти думаєш, менi легко свiй колгосп, свою дружину, своїх дiтей на старостi лiт кидати? Легко? Це не на посиденьки iду. Одну нiч пiд дощем – не кажу вже про бої – на землi переночувати щось варт. А скiльки їх, таких ночей, буде, – хто скаже? Та шукаєш свого мiсця, мiнером хочеш стати. Воно б менi в мирний час потрiбне, як зайцевi дзвоник, а тепер в обкомi з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тiльки на курси мiнерiв послали. Пошлють – i щастя трохи бiля себе вiдчуєш. А потiм ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють – самим безщасним чоловiком себе вiдчуєш. Ну, i почнеш нових планiв шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива i, найголовнiше, радянська.