Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Чоловіки були ось які. Один у „сталінському“ френчі, в суконних галіфе і ялових чоботях, під нюшливим носиком вусики, як у маршала Ворошилова, а все обличчя в нього таке, ніби хтось зграбастав його могутньою п’ятірнею і щосили смиконув, намагаючись відірвати від голови. Вперше в житті я подумав про те, що таке голова і що таке обличчя і де містяться обличчя — на голові чи в місці, яке ще не має назви? У цього чоловіка обличчя стирчало поперед голови: щелепи — як круто загнуті полозки гринджолів, губи — під самий ніс, очі — як скляні стовпчики, навіть вуха настрополені так, ніби оті розтруби військових звуковловлювачів з сорок першого року. Виявивши присутність сторонньої особи, це чудо природи одразу кинулося пильно оглядати мене, обнюхувати, обслухувати, зондувати, досліджувати, і я, не питаючи, не ждучи пояснень, зрозумів, що переді мною — товариш Щириця.
Іншому випадала роль директора Паталашки. Це був добродушний чолов’яга, схожий на одну з отих глиняних колон, приліплених до фасаду будинку дирекції, на ньому був широкий суконний костюм невиразного кольору, вишивана українська сорочка, чорні ботиночки, з свого одягу, хоч який він був широкий, директор Паталашка невтримно розпливався, як тісто з діжі, може, й душа його була так само безберегою, як і тіло, і рвалася в усі боки, але наштрикнувшись на тверді ворошиловські вусики Щириці, безсило тріпотіла, немов барвистий метелик на шпильці.
Може, й того доброго листа написав мені Паталашка, несвідомо прагнучи знайти собі спільника й захисника від Щириці?
— Ви директор? — звернувся я до Паталашки. — Я Сміян. Ви запрошували мене на роботу.
— Вас? — здивувався Паталашка. Голос у нього був ледачий, але добрий, як і обличчя. — Не може буть!
— Буть не може! — луною повторив Щириця. У того голос був, як у маршала Ворошилова — співучо-парадний, ні для кого зосібно, а для всіх одразу: „По-о-о-бата-льйон-н-но-о-о!“.
Я дістав з своєї офіцерської сумки листа, показав Паталашці.
— Так мені ж сказали, що ви студент, а ви — офіцер! — здивувався Паталашка.
— Офіце-ер! — ствердив здивовано товариш Щириця.
— Все в минулому, — заспокоїв я керівництво. — Переходимо на мирні рейки.
— Прошу до кабінету, — сказав Паталашка, і тут уже влада товариша Щириці закінчилася, він не міг повторити директорових слів, бо запрошувати одного, хай і такого здоровенного чолов’ягу, як Микола Сміян, одразу до двох кабінетів суперечило б матеріалістичному марксистському вченню, яке товариш Щириця був покликаний оберігати й захищати навіть не знаючи його до пуття.
В кабінеті Паталашки був диктовий письмовий стіл, кілька лозових стільців, фікус у діжці, сейф сургучного кольору і на глиняній долівці геть недоречний килим фабричної роботи. Портрет вождя висів над сейфом, так ніби оберігав великі таємниці агростанції, що носила його ім’я. Директор сів за стіл, запросив сісти мене, розгорнув підписаний ним лист, в якому обіцяв мені роботу, платню, житло і світле майбуття, зітхнув і несподівано промовив:
— Хай воно все димом іде!
— Чого ж це ви так? — здивувався я.
— Ви думаєте, це агростанція, наукова установа? Це куций радгоспик — без людей, без техніки, без нічого, а поставки дай, а план виконуй, а всіх ублаготворяй! Ви думаєте, я б оце вас сюди кликав?
— Тоді навіщо ж?.. Не зовсім вас розумію…
— Професор з ножем до горла: давай йому його улюбленого учня! Професора Черкаса знаєте ж?
— Професор Черкас? Де він?
— Та в нас же, в нас! Ви тільки Щириці не кажіть, що вас сюди професор… Бо як узнає, то з’їсть і мене і вас. Ви ж член партії?
— Був. Виключений.
— Ну, біда. Щириця вас знищить.
— Не так це просто. Заспокойтесь.
— Та я спокійний. Хай воно все димом… Знаєте, що? Давайте я вас одведу до професора. Ви з жінкою? Де ваше все?
— Тим часом сам. Речі на станції. Ви пробачте, що не повідомив… Може, я сам знайду професора? Раз у вас тут така ситуація, то вам не з руки ще й супроводжувати мене.
Вождь з портрета дивився на Паталашку скляними очима-штрикачками Щириці і мстиво посміхався в пухнасті вуса. Паталашка застогнав.
— Ви мені співчуваєте? Хай воно все димом! Мені співчуває вся Радянська Україна і сам Микита Сергійович Хрущов! А толку ніякого. Кажете, знайдете професора й без мене? Та я покличу Ляпку. Ляпка!