Тисячолітній Миколай

— У нас у селі тоді сміялися: дайте, дядьку, п’ятака на будову літака…

— Сьогодні часто можна почути: тоді панував повсюди ентузіазм. Не знаю, може, він справді десь потрібен. Ллє ентузіазм у науці? Сарданапал і Валтасар! Я приїздив сюди нечасто, та однаково ж з тривогою в душі спостерігав за цим химерним життям і вимушений був визнати, що загибель загрожує не тільки степам, а й людям, які тут живуть. Але чим я міг зарадити? В тридцять восьмому агростанцію перейменували. Що там якийсь половецький стен? Дали ім’я вождя, Це, мабуть, врятувало на якийсь час тодішнього директора. Але що могло врятувати таких, як професор Черкас? Найвидатніші діячі сільськогосподарської науки вже були знищені — Вавілов, Кольцов, Чаянов, Кондратьєв, наставала черга ординарних професорів і доцентів, тобто — і моя. Я не став ждати своєї черги, сів на поїзд, і поїхав туди, куди їздив не раз лікуватися, — на Кавказ. Там багато сіяли кукурудзи, ця культура дуже виснажує землю, мої ґрунтознавчі консультації стали в пригоді інгушам і чеченцям, мене берегли, ніхто не пробував визначити мій статус, так я прожив два роки шанованою, порядною людиною, хоч насправді був втікачем. Але в світі, коли він не хоче остаточно розвалитися, повинна існувати солідарність знедолених. Всевидящеє державне око, не знайшовши мене у відповідну хвилю в відповідному місці, не стало мене й шукати, одразу визначивши нову жертву, зате добрі люди не забули про існування професора Черкаса, правдами й неправдами роздобули його адресу і зробили все, щоб він повернувся в рідні місця, а ще точніше: саме на оцю агростанцію. Ви сказали, що вже познайомилися з Щирицею?