Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
«Господи, Сусе Христе!.. Як же це я отелився, що й не чув?!»
Мерщій додолу з печі та й давай бог ноги від тих хазяїв… І ось так він хутко дременув звідтіля, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…
Чуть світ — хазяїн та хазяйка вже й прокинулися.
Прокинулись, та зараз і на піч, щоб на телятко подивитись.
Туди, аж там — теля єсть, а чоловіка, що там спав, нема, — самі тільки чоботи з ногами.
— Це ж, жінко, наше теля перехожого чоловіка з’їло!
— Біжи скоріше до попа!
Побіг чоловік до попа, розповів йому про всю оказію, а піп той послухав та й каже:
— Це у вас антихрист народився! Треба його вбити…
А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому.
Прийшов та й скоріш до хати:
— Ну, жінко, молись Богові: я отеливсь!
— Що ж тобі дав Бог, чоловіче: бичка чи теличку?
— Я б тобі, жінко, й сказав, так і сам не знаю…
— Ох, ти ж йолопе, йолопе! Не зна, що в нього й найшлось! Якби ти був путящий чоловік, то взяв би телятко додому, от нам би й користь…
Та й давай його лаяти, та й давай його коренити.
— Та годі вже тобі: піду, озьму своє теля…
От Хома взяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь.
Прийшов у село, знайшов там той двір, де ночував…
…Але Омелечко того вечора казки довести до краю не встиг.
В двері вскочила Арінушка.
Ніхто не бачив у темряві її дитячого личка, та очі її блимали й зелено мерехтіли, неначе в кішечки, і чули всі, що голос їй тремтить.
— Ліхтар! — у перестрасі прошепотіла вона. — Якісь там ходять.
— Знов несе когось нечиста сила, — буркнув Жданов.
Та й звелів усім:
— Лягайте!
І всі мерщій лягли, де хто сидів.
Нічні гості, що могли заподіяти будь-яке лихо, стрільці чи ще якісь там цареві посіпаки, бо нікому ж більше вночі ходити не дозволялось, прочалапали далі кудись, до річки Яузи, а гончарі, потомлені, поснули вмить.
Не спав тільки Омелько, бо ж дошкуляли мислі, як тії комарі, і комарі, як тії мислі.
Тонісінько бриніла в вухах, як тая пісня комарина, мелодія, народжена кілька днів тому на Воробйовій горі, при першім зачудованім погляді на стольний град Москву, — і Омелько тепер, замислившись, збагнув, що перший погляд, та ще й здалеку, мусить бути найпевнішим: потім колись, озирнувшись на все тут пережите, забуде прикрості, забуде пил московських вулиць, і лихих бояр та стряпчих, і царя, що від людей ховається, і всі свої поневіряння, а лишиться в пам’яті передусім той перший погляд, звернений з сусідньої гори на це чудове місто, сонячні блиски на позолочених банях церков і палат, море садів між домами, теремами та халупами і добрі руські люди: родина Корнія Шутова, Шумило Жданов з гончарями та гончаренками, холопами й рабами панства (котре панувало тут, як і скрізь: на Вкраїні, в Польщі, в Туреччині, в Римі), і наш Омелян, не так уже й сердито прислухаючись до рівного легенького дихання сонної Арінушки, яка, поламавши сопілку, безневинно спала десь тут же, Омелько сам собі, без єдиного чутного звуку, повторював недоспівану пісню, котра осінила його при першому вступі до Москви:
Нараз виникали й слова, яких тоді, стомившися в довгій дорозі, Омелько так і не знайшов, точні важливі слова, що від них рішучість — добитись-таки (життям навіть важачи) до самого царя — спалахнула з новою силою:
Без жодного чутного іншому вухові звуку — пісня ця струміла та й струміла в уяві, і муляв хлопцеві в покладеній під голову шапці лист України до можновладного царя, до тої сили, котра могла Вкраїну врятувати від ворожої навали, від лиха всенародного, від іноземного ярма.
Вже кілька день ось так і жив у гончаря Шумила Жданова посланець плюндрованої й шарпаної України.
Жив.
Горшки мальовані ліпив.
Пісень прегучних потихеньку співав. Працюючи.
Казки розказував. Нишком.
Про свою Україну розповідав цікавим до правди московитам, про ріки крові, шо пливуть і пливуть у Дніпро.
Про лядську кормигу.
Про неволю турецьку.
Про свого батенька, про Саливона Глека, про цех гончарський, про устрій цеховий прадавній, що про нього між московським ремісництвом і не чули, бо всі були тут кабальними та холопами.