Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

А він таки вмів!

Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італійці!

Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби — послухати мирославське дивнеє диво.

Та й зараз же, в соборі, «отложив нине всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули…

Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас Божий…

Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство.

Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані…

…Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «Херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною могутністю плину пісенного, неподолáнної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. І ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до Бога цю довірливу юрбу молящих силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до Бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи Богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні — животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… І то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, — і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи пісню іншого, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно художника, в ту мить почуває себе велетом, — тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в Бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, — та, бодай що там, — спів Омелька шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в Бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного.

Ніхто в Успенському соборі, звісна річ, до таких мудрящих міркувань тоді не доходив, — а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь, від Бога ж, хистом…