Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Хата Шумила Жданова стояла крайня, при лузі, в березовому гайку, біля якого весело палахкотіли горна з череп’яним посудом, кахлями та всякими хитромудрими опуклими й барвистими окрасами для чудових чільних стін мурованих палат города Москви, що про них потім слава йшла на цілий світ.

Прості московити й здавна відомі були, як люди гостинні та привітні, тож парубок знайшов у гончаря Жданова не тільки заробіток, а й притулок, і ласку, і раду. А за кілька днів хазяїн горна і вся його родина достойно оцінила Омелькове гончарське вміння.

Він став ліпити, як навчився в батенька: вази та свічники, горшки й тарелі київські, як у Межигір’ї їх споконвіку робили, і глечики мальовані, — покупці хапали в Жданова український барвистий посуд, і Шумило бачив, яке щастя накотило до хати, оцей чубатий козак, а за кілька днів уже трішки й розбагатів, бо жилося ж гончарям бозна-як тяжко: треба було віддавати бояринові сливе все, що заробиш, та й податі платити за все — крім неба, — і гончар Шумило Жданов шкодував уже, що нема в нього на відданні дочки або небоги, щоб затримати кмітливого й умілого хохла в Москві назавше.

Була, правда, поміж синами в Шумила Жданова й донечка, та ще ж недоросла, років дванадцяти, Арінушка, вся хутка, легка, поривчаста, як вітер, уся рум’яна, аж вушка рожеві, з кісками, котрі стирчали куди не слід, туди й сюди, а переважно — вперед і вгору, бо ж дівчат межи простолюдом Москви стрижено тоді років по десятьох, — так вони й бігали з покосами від ножиць, — тому, бач, коси ці ще й не виросли як слід у тієї Арінушки, — і вся вона була якась — туди й сюди, і он куди, та й руки її, очі її мерехтячі, невеличкі, і ноги бистрі, все це жило в Арінушки в постійній зміні, в непогамовному русі, аж наче вітер круг неї завихрювався завжди і скрізь: чи то вона пильненько поралась над чимось у батьковій гончарні, чи по зеленому шпоришу сновигала, заганяючи з лугу на ніч курей та качок, чи по місту Омелька водила, чи просто базікала, бо ж язик її, як і все в ній, не знав ніколи впину.

Арінка Шумилова (дочка Шумила Жданова, онука Ждана Дубова і праонука Дуба Гордєєва), швиденько наче прикипіла до Омелька, і вже здавалось їй, що так було завжди, що не кілька днів Омелько тут прожив, а кілька прудких років. Оченята дрібненькими волошками довірливо сяяли проти нього. Її чубок білявий, аж білий, наче льонок тіпаний, її голівка, закосичена луговою ромашкою, і вся вона, як та ромашка, чиста і проста — аж чарівна від тої простоти, — вся вона, ця московиточка непосидяча, чортеня, гайсуха якась, а не дівка, побігаєчка легенька, вся вона завмирала: очицями своїми, носиком кирпатеньким, руками проворними дівчинка прагнула все вміти; вона дивилась на Омелькову роботу, ніби його вміння перехопити хтіла, очей не зводила з розумних рук, коли він розмальовував гуцульським хрещиком а чи полтавськими квітами глечики та вази; вушка нашорошувала, коли стиха співав пісень козацьких, чумацьких, а то й божественне щось, чи й ту пісню недокінчену, котра осінила його при вступі до міста, на Воробйовій горі… Хоч і співав Омелько якнайтихше, Арінушка не знала, що й діяти з необачним хохлом: хотілося й послухати, але…