Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим парубійком, бо іншого вогника в гончарні Жданова не було і не могло й бути: вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли.

Вони гасили й свій тихий регіт, бо сміятись було боязно в Москві, та й казок казати государ не велів.

Хоч легковажний Омелько не дуже й зважав на заборону, гончар Шумило Жданов міг-таки за тую казку скуштувати добрих батогів, але й про цю погрозу забули, бо те, що розповідав цей веселий хлопець, щось нове вкладало в душу росіянам, яким хотілося пізнати, що ж за народ живе на берегах Дніпра…

Глек Омелько розповідав прекумедної казки (років через двісті записаної з губи наддніпрянського жебрака заходом того ж таки академіка Яворницького), а чоловіки, слухаючи, стиха сміялися.

Арінушка тим часом вийшла, стала біля дверей, наглядала, щоб зненацька не застукав за таким недозволеним ділом, як слухання казки, хтось із царевих посіпак, які нишпорили по всій Москві.

Дослухáлась Арінушка до світлої московської ночі.

Щось там своє, невеселе, думала.

Та й казки не чула.

А Омелько розповідав:

— Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка була — хороша-прехороша, а до жінки тієї та ходив полюбовник. Ото раз і прийшов та й став біля причілка Хоминої хати, а собака й загавкав надворі.

Хома лежить на печі без штанів, у просі, та й каже:

— Бреши, бреши, цюцюсю: я в хаті не боюся!

А жінка його лежить на подушках та й каже:

— От, чоловіче, який же ти й сміливий!

— Я ще й надвір вийду та крикну.

Та тільки-но вийшов на двір, а полюбовник — шасть у сіни та й сховався. А жінка хрьоп дверима та й засунулась…

Хома зоставсь надворі босий, без штанів, у самій сорочці. А мороз такий, аж тріщить.

Що тут його робити!

Сюди, туди — ніяк не влізе в хату.

Дай, дума, піду під вікно та й погукаю жінці.

Ото підбігає до вікна та й кричить:

— Жінко, відчини!

А жінка лежить на подушках з полюбовником та й питає:

— Хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Цур тобі пек! Мій Хома дома: ось біля боку лежить.

— Що за лиха година!

Та й задумався:

«Начебто й моя хата, аж, бач, виходить, не моя… Чи це на мене такеє наслано? Чи це ж мене сатана обморочив? Дай піду та пощитаю хати, чи не знайду своєї…»

От і пішов. Та й лічить з краю:

— Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина! — та й знову загукав: — Жінко, відчини!

— Хто там такий?

— Та я ж, Хома твій!

— Цур тобі пек! Мій Хома — дома, ось під боком лежить.

— Що за лихо! — та й думає собі: «Це ж мене таки сатана обморочив! Піду знов пощитаю».

Пішов і вп’ять рахує:

— Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина!.. Жінко, відчини!