Тягар пристрастей людських

— Гадаю, містер Ательні розмовляв із вами про мене, — озвався Філіп.

— О, це ви той юнак, який намалював рекламу?

— Так, сер.

— Вона нам не підходить, абсолютно не підходить.

Чоловік зміряв Філіпа поглядом із ніг до голови. Схоже, він помітив, що юнак чимось відрізняється від попередніх кандидатів.

— Знаєте, вам доведеться придбати сюртук. Гадаю, у вас його немає. Ви справляєте пристойне враження. Підозрюю, що ви вже зрозуміли, що на мистецтві не розбагатієш.

Філіп не розумів, збирається він його найняти чи ні. Слова чоловік випльовував якось неприязно.

— Де ваша родина?

— Мої батьки померли, коли я був дитиною.

— Я люблю давати молоді шанс. Я допоміг багатьом, і дехто вже завідує цілими відділами. Усі вони вдячні мені, навіть не сумнівайтеся. Пам’ятають, як я їм допоміг. Єдиний спосіб навчитися вести справи — почати з першого щабля кар’єрних сходів; якщо вдасться зачепитися, важко навіть уявити, куди вони тебе приведуть. Якщо ви нам підійдете, колись можете опинитися на моєму місці. Пам’ятайте про це, юначе.

— Я прагну докласти всіх зусиль, сер, — відповів Філіп.

Він знав, що варто якомога частіше додавати «сер», але це слово здавалося йому неприродним, і він боявся перестаратися. Керівник полюбляв балакати: це додавало йому радісної впевненості у своїй власній важливості, тож про своє рішення він повідомив Філіпові, виливши спочатку на того ціле море слів.

— Ну, гадаю, ви нам підійдете, — урочисто виголосив він нарешті. — Принаймні я готовий випробувати вас.