Тягар пристрастей людських

102

Ательні сказав Філіпові, що з легкістю влаштує його на велике мануфактурне підприємство, де працював сам. Кілька службовців пішли на війну, а «Лінн і Седлі» з патріотичним завзяттям пообіцяли зберегти для них їхні робочі місця. Роботу героїв керівництво переклало на плечі тих, хто залишився, а платню фірма не підняла, тож водночас продемонструвала свою громадянську позицію і непогано заощадила. Утім, війна тривала, торгівля пожвавилася, а незабаром наближався сезон відпусток (більшість працівників збиралися на двотижневий відпочинок), тож адміністрації доведеться найняти кілька нових службовців. Попередній досвід змусив Філіпа сумніватися, що йому вдасться отримати місце хоча б тут, однак Ательні запевнив, що він — важлива персона на фірмі, і керівник ніколи йому не відмовляє. Філіпове навчання в Парижі додасть йому переваг; варто лише трошки почекати, і він отримуватиме гарну платню за розробку костюмів і малювання плакатів. Кері намалював рекламу літнього розпродажу, й Ательні забрав її з собою. За два дні він приніс плакат назад і повідомив, що керівник був у захваті і щиро шкодував, що просто зараз у потрібному відділі немає вільних місць. Філіп поцікавився, чи немає для нього якоїсь іншої роботи.

— Боюся, що ні.

— Ви впевнені?

— Ну, правду кажучи, завтра дають оголошення про пошук адміністратора, — зізнався чоловік, із сумнівом розглядаючи Філіпа крізь окуляри.

— Як гадаєте, є якісь шанси отримати це місце?

Ательні дещо знітився; він сам змусив Кері сподіватися на якусь вищу посаду, а з іншого боку, був занадто бідним, щоб утримувати його вічно.

— Можна погодитися на цю роботу, поки чекатимете чогось кращого. Той, хто вже працює на підприємстві, завжди має кращі шанси.

— Ви ж знаєте, я не гордий, — усміхнувся Філіп.

— Якщо ви вже вирішили, то завтра вранці слід бути на місць у чверть на восьму.

Попри війну знайти роботу, вочевидь, було непросто: коли Філіп прийшов до крамниці, там уже стояла черга. Він упізнав декількох чоловіків, яких уже зустрічав, шукаючи роботу, а одного з них бачив якось, коли той серед білого дня лежав у парку. Тоді він одразу зрозумів, що чоловік, як і він сам, не має даху над головою і ночує на вулиці. Люди тут були різні — молоді і старі, високі і низькі, але кожен намагався причепуритися для інтерв’ю з керівником: волосся у всіх було охайно зачесане, а руки — чисто помиті. Вони чекали в коридорі, який (як Філіп дізнався пізніше) вів до їдальні та майстерень, кожні кілька метрів піднімаючись на п’ять-шість сходинок угору. Попри те що в крамниці було електричне світло, тут голосно шипіли гасові лампи, захищені металевими сітками. Філіп прийшов вчасно, але до кабінету його покликали близько десятої. Кімната була трикутна, наче відрізаний кавалок сиру; на стінах висіли портрети жінок у корсетах і два зразки рекламних плакатів: на одному був чоловік у піжамі в широку біло-зелену смужку, а на другому — корабель, що на всіх парах мчав лазуровим морем. На його вітрилах було написано: «Великий розпродаж білизни». Найдовша стіна кабінету мала вітрину, яку саме прикрашали, і під час співбесіди один зі службовців вештався туди-сюди. Керівник читав якогось листа. Це був рум’яний чоловік із солом’яним волоссям і такого ж кольору пишними вусами; на ланцюжку його годинника висіла жменя футбольних медалей. Він сидів без піджака за великим столом, на якому стояв телефон і лежали сьогоднішні оголошення (робота Ательні) та наклеєні на картки вирізки з газет. Чоловік глипнув на Філіпа, але не звернувся до нього, натомість продиктував листа друкарці, яка сиділа в кутку за маленьким столиком. Потім керівник запитав у Кері його прізвище та вік і поцікавився попереднім досвідом. Він розмовляв різким голосом із металевими нотками і вимовою кокні, який, схоже, не завжди слухався свого господаря. Філіп помітив, що великі верхні зуби в чоловіка виступають уперед; здавалося, наче вони ненадійно тримаються в роті і, якщо смикнути, одразу випадуть.