Сповідь відьом

— А він тобі розказав, еге ж? — спитала я, розлючена тим, що Метью не дослухався до моїх прохань.

— Розказав що? — спантеличено насупився Маркус.

— Та так, нічого, — пробурмотіла я. — Привіт, Маркусе, привіт, Міріам.

— Здрастуй, Діано, — привіталася Міріам, і риси її обличчя склалися в уже знайомий мені несхвальний вираз.

— Гарненький будиночок, — зауважив Маркус, заходячи на ґанок. Під лампочкою, що освітлювала ґанок, його золотаве волосся та біла шкіра блищали, як відполіровані. У руці він тримав якусь коричневу пляшку.

— Заходьте, ласкаво просимо. — Я швиденько заштовхала їх всередину, щоб ніхто, проїжджаючи повз будинок, не помітив на ґанку вампірів.

— Як ся маєш, Діано? — спитав Маркус зі стурбованим виразом в очах; його ніздрі легенько заворушилися, вбираючи мій запах. Метью вже розповів йому про Ля П’єр.

— Та нормально.

Нагорі гучно хряснули двері.

— Що за дурниці! Я не жартую!

— Стосовно чого? — Міріам заклякла, як укопана, і її чорні кучері гойднулися на плечах, немов змії.

— Та так, нічого. Не переймайтеся. — Коли обидва вампіра опинилися всередині, будинок зітхнув.

— Справді нічого? — здивовано звела брови Міріам, бо теж почула зітхання.

— Просто будинок трохи непокоїться, коли приїздять гості, от і все.

Міріам поглянула на сходи і принюхалася.

— А скільки в цьому будинку мешканців?

То було просте запитання, на яке не було простої відповіді.

— Важко сказати, — коротко кинула я, тягнучи до сходів спортивну сумку. — Що у вас тут таке важке?

— Це сумка Міріам. Дозвольте, — і Маркус легко підняв її одним пальцем.

Ми пішли нагору, де я хотіла показати їм їхні кімнати. Ем іще раніше відверто поцікавилася у Метью, чи будуть гості спати в одному ліжку. Спочатку на його обличчі відобразився шок від недоречності такого запитання, а потім він вибухнув гучним сміхом і запевнив її, що коли їх покласти разом, то вранці у домі буде один мертвий вампір. А потім увесь день Метью час від часу посміювався і хитав головою:

— Маркус та Міріам. Оце так ідея!

Маркус зупинився у спальні для гостей, яка колись належала Емілі, а Міріам ми поселили у моїй колишній кімнаті на мансарді. На ліжках гостей чекали стоси свіжих рушників, і я показала їм, де ванна. Вампіри розмістилися швидко: пропонувати їм їжу не треба, перепочити — також, та й взагалі, їм мало що було потрібно в плані комфорту для створінь. На щастя, я ніде не помітила спектральних привидів, ніде не сипався тиньк — тобто не було явних ознак невдоволення будинку присутністю вампірів.

Метью, безперечно, вже знав, що приїхав його син із Міріам, але комірчина мала досить добру звукоізоляцію, а отже, Сара про приїзд гостей ще не здогадувалася. Коли я вела вампірів повз гостьову кімнату, з-за дверей визирнула Елізабет і витріщилася на нас великими, як у сови, очима.