Сповідь відьом

У руках я тримала бляшанку Марти, відчуваючи провину через те, що пропустила вчорашній день і, таким чином, порушила обіцянку, яку їй дала. Запах рути відразу ж викликав у мене спогад про те, як Сату вхопила мене і підняла в повітря. Міцніше вхопившись за кришку бляшанки, я спробувала зосередитися на інших запахах та приємніших спогадах про «Сім веж». Я скучила за його сірими кам’яними стінами, садом, Мартою, Ракасою — і навіть Ізабо.

— Де ти це взяла, Діано? — спитала Сара, показуючи пальцем на бляшанку.

— Це чай, який ми зробили з Мартою.

— Вона — економка його матері? Та, що натирала тобі маззю спину?

— Так, Марта — економка Ізабо, — підтвердила я, роблячи наголос на власних іменах. — Вампіри мають імена, так само, як і відьми. Тобі доведеться їх запам’ятати.

Сара зневажливо пирхнула.

— Я гадала, що ти підеш до лікаря за рецептом, замість покладатися на дідівську трав’яну медицину.

— Лікар Фаулер може вставити тобі дещо надійніше, — приєдналася до розмови Емілі. — І взагалі Сара — не надто палкий прихильник трав’яної контрацепції.

Я приховала конфуз, роблячи вигляд, що ретельно вкладаю мішечок із чаєм у чашку. Сховавши обличчя, я спробувала не думати про неприємне.

— Та все гаразд. Мені не доведеться йти до лікаря Фаулера.

— І справді не доведеться — якщо спиш із вампіром. Вони нездатні розмножуватися традиційним шляхом, тому контрацепція тут ні до чого. Єдине, чого треба остерігатися — це зубів у власній шиї.

— Та знаю, Саро.

Але я нічого не знала. Чому Марта з такою ретельністю й наполегливістю навчала мене робити абсолютно непотрібний чай? Метью ж давно пояснив мені, що він не може заводити дітей так, як це роблять теплокровні. Попри дану Марті обіцянку, я вилила ще не настояний чай у зливальницю, мішечок викинула у сміттєвий кошик, а бляшанку сховала в буфет подалі від очей.

Підвечір ми знову переливали з пустого в порожнє — про записку, лист і малюнок, та ми анітрохи не наблизилися до розгадки таємниці манускрипту «Ешмол 782» і зв’язку з ним мого батька. Тітки заходилися готувати вечерю, і цей процес полягав у тім, що Ем смажила курча, а Сара, хильнувши склянку бурбону, критикувала її за надмірну кількість овочів. Метью походжав по кухні з занепокоєним виглядом.

— Ходімо, — сказав він, хапаючи мене за руку. — Тобі треба погуляти на свіжому повітрі.

Свіже повітря більше було потрібно йому, а не мені, але перспектива прогулятися видалася мені спокусливою. Понишпоривши у стінній шафці, я знайшла свої старі кросівки — добряче поношені, але все ж краще, аніж Сарині гумові чоботи.

Коли ми зайшли до перших яблунь, Метью рвучко крутнув мене до себе і притиснув всім тілом до старого вузлуватого стовбура. Від будинку нас затуляли густі віти, що звисали до землі.

Хоч я і потрапила в пастку, цілком передбачуваний у такій ситуації відьмовій не почався. Утім, у моїй душі вирували інші почуття.