Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Колись у київській Софії його вразило буяння барв, думок і настроїв у вічній смальті давнєколишніх мозаїк, очі святих, мудрі та людяні, живі й рухливі, прехитро викладені з дрібних камінчиків — на вічно золотому тлі, — аж перед ними хотілось заплющитись, і їх погляду наш молодик забути вже не міг, хоч і облягали його тут, у Москві, дива, дивніші за будь-які дива цілого світу…

Він попостояв, цікавий до всього Омелько, біля дзвіниці Йвана Великого, коли дзвонилося в чотири десятки його дзвонів, — в час пізньої обідні, і Омелян дивувався, що дзвони висіли на кількох поверхах, так розділені, що ніякий дзвонар не зумів би з ними дійти ладу.

Найбільший, ніде в світі не бачений дзвін, що в ньому ваги, казали люди, аж тисяч вісім пудів, найстарший дзвін теж бив невлад, бо смикали його язика за три десятки мотузів чверть сотні мужиків, котрі стояли внизу, на майдані, й вельми боялися, щоб той Цар-колокол, бува, не впав на них.

Від безладного бамкання стугоніла земля, бо дзвонилось не тільки в соборах і монастирях Кремля, а й по всенькій Москві — зразу в шістнадцять тисяч дзвонів. Це завше справляло на людей незвичних враження тривожне, і не було такого чужоземця, котрий, про Москву щось пишучи, не згадав би про могутній переклик усіх її храмів, усіх сорока сороков…

Попостояв Омелько й супроти Спаської вежі Кремля. Ще одне диво світу, дзиґарі прездорові, так гучно били години, аж луна пливла по всій Москві. Вавилонський лік годин показувала величезна й непорушна стріла, що за нею обертався циферний круг з усіма його сімнадцятьма знаками, не з дванадцятьма, а саме з сімнадцятьма, бо навіть день найдовший, літній (від хвилини сходу сонця й до заходу) триває не більше сімнадцяти дзиґаревих годин. Коли денне світило сходило, до непорушної стрілки підсували першу годину циферблата, і це щоразу була перша, тобто найперша година нового дня. Коли сонце сідало, годинника знову ставили на першу годину, і це була перша, тобто найперша година нової ночі…