Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Цирулик
У 1835 році Личаківська і Пекарська вулиці мали погану славу. Тобто погану славу мали вони завше, але саме того року великого страху мешканцям дільниці навіяла банда грабіжників. Поселилися вони у будинку біля цвинтаря і вечорами виходили на лови.
Один із грабіжників, якого в народі прозвали Цируликом, своїм виглядом нічим не виділявся — такий собі миршавенький чоловічок невисокого зросту. Але саме його вигляд і відігравав провідну роль у тих грабунках. Вислідивши якогось самотнього перехожого, Цирулик вигулькував з тіні і набивався у попутники під першим-ліпшим приводом. А потім несподівано заліплював перехожому обличчя пластиром, виготовленим з лепу, яким послуговувалися птахолови. Щось подібне нині використовують на мухи. Людина з заліпленим обличчям нічого не бачила і не могла кричати. А ще за мить колєжки Цирулика накрадалися на жертву і звільняли її від всього, що вона мала в кишенях, а частенько і від одягу разом з кишенями.
Вістка про ті грабежі швидко поширилася містом, обростаючи найфантастичнішими чутками. Щодня усі перекупки передавали з вуст у вуста нові подробиці грабунків. Поліція кілька разів влаштовувала засідки, перевдягнені аґенти прогулювалися в околицях цвинтаря, вдаючи запізнілих перехожих, але все намарно. Місто опанував страх. Жінки після заходу сонця за жодні скарби світу не бажали з’являтися на Личаківському передмістю. Чоловіки ж туди вирушали тільки озброєні паличкою зі стилетом, що при натисканні на кнопку, висовувався з палички.
Розв’язок настав несподівано і не завдяки поліції. Одному міщанинові, на якого напав Цирулик, вдалося зірвати з обличчя той липкий пластир разом з клаптями вусів і бороди. Ошаленілий від болю міщанин мало не задушив Цирулика, який виявився зовсім не таким страшним, як його малювала уява львів’ян. На щастя, наспіла поліція і, маючи вже одного пташка в клітці, легко виловила шайку його спільників, які мешкали в маленькому скромному будиночку біля цвинтаря і тільки вечорами вибиралися на промисел. Львів полегшено зітхнув.
Незабаром Цирулика стратили, а в околицях Личаківського цвинтаря став з’являтися його дух. Мав заліплене обличчя і просив, гірко плачучи, звільнити його від лепу, але ніхто не відважувався до нього наблизитися. Здебільшого нічні перехожі хрестилися, і дух з жалісливим стогоном Зникав.
Врешті якомусь батярові стало шкода скиглячого духа і він, підскочивши до нього, одним махом здер з обличчя машкару. Дух радісно скрикнув і щез, а в руках у батяра опинилося вороняче гніздо.
Про дівчинку, яка йшла увечері через цвинтар
Одна дівчинка, яка жила на горішньому Личакові, ходила провідати свою тітоньку на Погулянці. В гостях вона затрималася і тепер запізнювалася додому. Вона знала, що о десятій вечора всі брами міста Львова замикаються, і потім доведеться довго стукати, заки пані Шимонова — так називали всіх консьєржок — відчинить двері.
Щоб скоротити дорогу, дівчинка вирішила пройти через Личаківський цвинтар. Звичайно, їй було страшно, а тому вона йшла якомога скоріше. Раптом вона помітила поперед себе ще одну дівчинку у білій сукні, яка теж кудись квапилася. Дівчинка приєдналася до неї і сказала:
— Ти не проти, якщо я піду з тобою? А то мені страшно йти одній через цвинтар.
— О, як я тебе розумію, — сказала сумним голосом дівчинка у білій сукні. — Мені теж було страшно, коли я була жива!
Духи XX сторіччя
Сьогодні у Львові активно «страшать» близько трьох десятків духів. Більшість із них прописалася у старих монастирях, музеях, палацах та в довколишніх замках Львівщини, окремі духи полюбляють гуляти на цвинтарях, вступаючи у розмови з відвідувачами, або приєднуючись до похоронних процесій.
У XIX сторіччі частенько бачили на Личаківському цвинтарі плачку — жінку в чорному, яка йшла ззаду за похоронною процесією. Коли у неї цікавилися, чи вона часом не родичка покійника, плачка починала ридати ще голосніше, але не промовляла ані слова. Після похорону вона непомітно зникала, аби за хвилю приєднатися до іншої процесії.
Спочатку вважалося, що то якась божевільна, але якось священик махнув кропилом так, що кілька крапель попало на плачку. Вона скрикнула і вмить розчинилася у повітрі.
Потяг в нікуди
Старою недіючою вже колією навіть після того, як мисливці за брухтом покрали рейки, інколи трюхикає у напрямку Винників потяг. Спочатку він іде через ліс з боку Львова, а потім пролітає в повітрі над дорогою там, де колись був міст, а зараз видніються лише муровані підпори. Між іншим це місце знаменне тим, що там неодноразово розбивалися авта.
Потяг важко викашлює клуби пари, а в тьмяних вікнах видніються пасажири, вбрані за модою позаминулого століття. Одні читають газети, інші грають в карти, ще інші вечеряють. Обличчя спокійні, усміхнені, навіть радісні.
Але коли потяг на хвильку зупиняється біля колишньої будки залізничного сторожа, пасажири, мов за командою, зриваються із місця, розпачливо кричать і припадають перекошеними від жаху обличчями до вікон, скородячи нігтями шиби, немов здираючи з них якусь невидиму плівку. Їхнього крику не чути, але здогадатися про нього можна з виразу їхніх облич, з вирячених очей і викривлених криком вуст.
Двері вагонів під час зупинки відкриваються, і з’являються в них кондуктори у чорних плащах, а з-під кашкета видніється тільки темна пройма без обличчя. Чути, як хтось рветься до виходу, але усі його зусилля марні. Це триває хвилину-дві, а потім потяг рушає, пасажири заспокоюються і знову займають свої місця. Вони продовжують робити те, що й раніше так, мовби цієї страшної зупинки не було. Так, мовби вони й не підозрюють, що ані їх, ані цього потяга, ані колії вже давно не існує. Час для них зупинився.
Розповідають, що один чоловік, повертаючись пізно з забави, встиг на зупинці заскочити у той потяг. Звідтоді ніхто його більше не бачив.
Будинок-марево
Будинок-привид з’являвся на вулиці Цетнерівка у Личаківському парку під номером 28. Будинок у віденському стилі манив до себе яскравим освітленням, музикою, що лунала з вікон, тінями танцюючих і привітно відкритими дверима.
Будинок був щільно обплетений плющем, в якому чулося якесь вовтузіння і попискування — то кажани мостилися на ніч. Довкола ріс невеликий садок, в якому усі дерева були жахливо покручені, а трава сягала до пояса. Через садок бігла гравієва доріжка завширшки рівно настільки, наскільки потрібно, щоб помістилася бричка. Хто насмілився зайти у цей будинок, більше вже не виходив.
Якось наприкінці війни до будинку завітали два німецькі офіцери, зваблені голосним дівочим сміхом. Звідтоді їхні силуети так само вимальовувалися на фоні штор. Видно було, як вони походжають із келихами в руках і розмовляють з дамами.
Востаннє будинок з’явився у 1974 році, поглинувши в себе студента університету. Цікаво, що студент потрапив до будинку не випадково, а на запрошення, яке він отримав поштою з точно вказаною адресою. Кілька його друзів бачили це дивне запрошення, на якому зображена була танцююча пара у сукні зі шлейфом та фраку, обрамлена в чудернацькі старосвітські вензелі. Запам’яталася їм і адреса, проте прийшовши на ту вулицю після того як студент зник, вони побачили, що будинку за номером 28 не існує.