Покора

Я почекав, поки бажання не стало нестерпним, і наказав:

– Зараз!

Я дивився їй в очі, коли її язик наближався до голівки члена; те, що я міг її бачити, збуджувало мене ще більше; вона була в дивному стані – зосереджена і знавісніла водночас; її язик пурхав над голівкою – то швидко торкаючись, то натискаючи і затримуючись; лівою рукою вона стискала основу прутня, а пальці правої погладжували мої яйця – хвилі насолоди напливали на мене й змивали мою свідомість, я заледве тримався на ногах, мало не непритомнів. І, перш ніж заревіти від задоволення, я знайшов сили попросити:

– Зупинись… зупинись…

Я ледве впізнав свій голос – змінений, майже нечутний.

– Не хочеш кінчити мені у рота?

– Не зараз…

– Гаразд… Сподіваюся, це означає, що ти маєш намір трахнути мене трохи пізніше. То як, повечеряємо?

Цього разу я замовив суші заздалегідь, і вони з середини дня чекали на нас у холодильнику; а поруч охолоджувалися дві пляшки шампанського.

– Слухай, Франсуа, – сказала Міріам, зробивши перший ковток, – розумієш: я ж не шльондра і не німфоманка. І якщо я тобі так смокчу, то лише тому, що кохаю тебе. Справді кохаю. Ти це розумієш?

Так, я розумів. Знав також, що було щось іще, про що вона не наважувалася сказати. Я довго дивився на неї, марно міркуючи, як взятися до цієї теми. Міріам допила шампанське, зітхнула, наповнила келих.

– Мої батьки вирішили залишити Францію, – зронила вона.

Я онімів. Вона осушила келих, наповнила його втретє й повела далі:

– Емігрують до Ізраїлю. Наступної середи у них літак на Тель-Авів. Навіть не чекатимуть на другий тур виборів. А найбільше неприємно те, що вони влаштували це все за нашими спинами, не повідомивши: відкрили банківський рахунок в Ізраїлі, орендували квартиру; тато відмовився від пенсії, будинок виставили на продаж – і все це потайки! Я ще можу зрозуміти, коли вони не радяться з моїми братиком і сестричкою – ті ще замалі, – але ж мені вже двадцять два, а вони просто беруть і ставлять мене перед фактом! Мене вони їхати не примушують: якщо наполягатиму, згодні зняти мені квартиру в Парижі; проте наближаються канікули, і я відчуваю, що не можу залишити їх – принаймні не тепер, це їх пригнітило б. Раптом я усвідомила: вже кілька місяців як до них ходять геть інші люди – батьки спілкуються тільки з євреями. Усі вечори вони проводили разом, шукали вихід, тож їдуть вони не самі – четверо або п’ятеро їхніх друзів завершили всі свої справи тут і перебираються до Ізраїлю. Цілу ніч я говорила з ними, але не змогла вплинути на їхнє рішення – вони переконані, що у Франції на євреїв чекає щось жахливе; дивно, з яким запізненням вони все сприймають, – я сказала, що це повна дурня, що Національний фронт давно вже відмовився від антисемітизму!