Покора

Повернутися додому я вирішив пішки – усі формальності зі зміни рахунку я виконав машинально, мов робот, а тепер мусив усе добре обміркувати. Вийшовши на площі Італії, раптом зловив собі на миттєвій думці: усе, що я знаю, може зникнути. Оця маленька кучерява чорношкіра з тугим задком, обтягнутим джинсами, яка чекає на автобус № 21, – може зникнути; зникне напевно – або, принаймні, її перевиховають. На майданчику перед торгівельним центром «Італія-2», як завжди, стовбичили збирачі пожертв – цього разу на потребу «Ґрінпісу»; і вони теж мають зникнути; коли молодий бородань з волоссям до плечей підійшов до мене зі своїм стосом брошур, я примружився – і він зник раніше за інших, я просто пройшов повз нього, не помітивши, і увійшов у скляні двері нульового рівня торговельного центру.

Усередині я засумнівався. Крамничка дрібничок для дому «Брикорама» була поза підозрою, а от крамниця «Дженніфер», без сумніву, доживала останні дні – ісламській дівчині там нічого не могли запропонувати. І навпаки, крамниці «Таємні історії», де торгували брендовою білизною за неймовірними цінами, не було чого остерігатись: важко було б заперечити успіх подібних крамниць у торгівельних галереях Ер-Ріяду й Абу-Дабі; марки «Шанталь Томас» і «Ла-Перла» також навряд чи мали боятися встановлення ісламського ладу. Вбрані впродовж дня у непроникні чорні бурки, увечері заможні саудитки перетворювалися на райських пташок – вдягали корсети, ажурні станики й стрінги, оздоблені мереживом і дорогоцінним камінням; вони були повною протилежністю мешканкам Заходу, які вдень мусили бути елегантними й сексуальними, адже від цього залежав їхній соціальний статус, а ввечері, повернувшись додому, миттєво в’янули, втомлено відмовляючись від будь-якої спокуси і натягаючи на себе безформні, потворні речі. Перед кіоском соків «Репід’Джус» (тут пропонували чимало дивних сумішей: кокос-маракуйя-гуаява, манго-лічі-гуарана – більше десятка страхітливих вітамінних коктейлів) я раптом згадав Брюно Деланда. Я не бачив Брюно понад двадцять років – і стільки ж років про нього не згадував. Ми приятелювали в аспірантурі, можна навіть сказати, дружили; Брюно досліджував творчість Лафорґа, написав цікаву (але не більше) роботу – і відразу ж пройшов конкурс на посаду податкового інспектора та одружився з Аннеліз, яку зустрів уже й не пригадую де, певно на студентській вечірці. Аннеліз працювала у відділі маркетингу одного з мобільних операторів, заробляла значно більше за чоловіка, проте робоче місце Брюно було стабільнішим; вони придбали будинок у Монтіньї-ле-Бретонне[14], зробили вже двох дітлахів – хлопчика й дівчинку; це був єдиний з моїх однокурсників, хто мав нормальне родинне життя, решта ж і досі плавали десь між чатом Meetic, сеансами «швидких знайомств» і глибокою самотою; якось випадково я зіткнувся з Брюно в електричці, і він запросив мене до себе на наступний вечір п’ятниці на барбекю; якраз завершувався червень, у Брюно був басейн, тож він міг дозволити собі барбекю; він попередив, що там мало бути кілька сусідів, але «жодної душі з факультету».