Покора

Прийом у Сорбонні мав тривати значно довше. Редіже все більше захоплювався політикою – щойно його призначили міністром закордонних справ, тож обов’язкам президента університету він не міг приділити достатньо уваги; і все ж він вирішив особисто зачитати вітальне слово (і я знав, я був певен, що промову він підготує блискучу і з радістю її виголосить!). Мали з’явитися всі колеги – новина про мою участь у підготовці видання в «Плеяд» розлетілася університетськими колами, тож тепер про це знали всі, і відмовити такій важливій особі, як я, не могли; крім того, всі мали прийти у мантіях – щойно нова саудівська адміністрація розпорядилася щодо обов’язкового використання цього розкішного вбрання.

Напевно, перш ніж братися до промови (яка, за традицією, буде вельми короткою), востаннє згадаю про Міріам. Я знав, що в неї буде власне життя – і в умовах, значно складніших за мої. І я щиро побажаю, щоб її життя склалося щасливо – навіть якщо насправді не віритиму в це.

Коктейль проходитиме дуже весело й триватиме довго.