Покора

Раніше люди створювали родини – себто, розмножившись, тримались одне за одного ще кілька років, поки діти не подорослішають; а потім приходив час повертатися до Творця. Проте нині спільне життя варто було починати у п’ятдесят-шістдесят років, коли постарілі, напрацьовані тіла прагнуть лише звичних доторків – заспокійливих і цнотливих; коли місцева кухня – змальована, скажімо, в «Пустощах Петирено»[24] – остаточно заступає решту втіх. Певний час я виношував задум статті для «Нотаток…», в якій довів би, що, після тривалого і пишного періоду модернізму, тверезі висновки Гюїсманса знову набували актуальності, причому як ніколи – варто було лише подивитися на численні успішні кулінарні шоу (зокрема, присвячені місцевим кухням) на всіх каналах; та зрештою я зрозумів, що не маю достатньо сил та бажання писати статтю, хай навіть для обмеженого кола читачів «Нотаток…». Я з подивом відзначив, що телевізор досі увімкнений на каналі iTèlè. Я збільшив звук: Марин Ле Пен давно вже завершила свою промову, проте її слова жваво обговорювали. Я дізнався, що вона закликала всіх у середу зійтися на велику демонстрацію, яка посуне до Єлисейських полів. Вона не збиралася просити дозволу в Префектурі поліції, а в разі заборони наперед попереджала владу, що демонстрація відбудеться «хай там що». Вона завершила виступ однією зі статей з Декларації про права людини і громадянина 1793 року: «Коли уряд порушує права народу, повстання – як для народу в цілому, так і для його частини – є священним і найнеобхіднішим з-поміж обов’язків». Звісно, слово «повстання» викликало зливу коментарів, а найбільшою несподіванкою була поява Франсуа Олланда після тривалої мовчанки. Наприкінці двох жалюгідних термінів, завдячуючи своїм переобранням ганебній стратегії, яка призвела до зростання рейтингу Національного фронту, президент майже відмовився від виступів, а більшість ЗМІ, здавалося б, забули про його існування. Коли він з’явився на ґанку Єлисейського палацу перед купкою журналістів і назвав себе «останньою цитаделлю республіканського ладу», почулося кілька коротких, але відвертих смішків. А за десять хвилин зробив заяву і прем’єр-міністр. З почервонілим обличчям та роздутими венами на чолі – здавалось, його от-от поб’є родимець, – він попередив усіх, хто виходить за рамки демократії, що до них ставитимуться як до злочинців. Зрештою, єдиним, кому вдалося зберегти спокій, був Мохаммед Бен Аббес, який виступив на захист права на збори і запропонував Марин Ле Пен дебати щодо питання світськості освіти; на думку більшості коментаторів, це було дуже розумно, адже було мало шансів, що лідерка націоналістів погодиться, тож голова Братства лише підтверджував образ поміркованого політика, готового до діалогу.