Щоденник сотника Устима
- Автор: Бобрович Валерий
- Год: 2010
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-53-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Щоденник сотника Устима». Краткое содержание книги:
Я знизав плечима:
- Не вбачаю проблем у виконанні поставленого завдання. Так, ти маєш рацію. Після обстрілу частина супроводу колони, що вціліє, відійде з дороги й, закріпившись на протилежному схилі й оговтавшись, відкриє по нас вогонь. Але за однієї умови - якщо хтось їм дасть це зробити. Як в анекдоті, коли хлопчик запитав у служителя зоопарку, чи правда, що лев тут може з’їсти сорок кілограмів м’яса за один раз, той відповів: «Правда, але хто ж йому дасть?»
- То за якої умови? - запитав хорунжий Пілігрим.
- За умови, що вцілілу після нашого обстрілу частину зустрінуть поставлені нами завчасно протипіхотні міни та розтяжки. У цьому разі ліквідація колони забере часу не більше десяти хвилин. Перестрілявши охорону та підірвавши машини, ми одразу почнемо відхід й уже за півгодини будемо в горах, у лісі. Там нас переслідувати побояться, принаймні чекатимуть підкріплень і підтримки з повітря. Водночас абхази й росіяни розуміють - нам треба якнайшвидше звідси вшитися. Тож кинуть усі сили, щоб перекрити нам найкоротший шлях відступу в напрямі до Інгурі. Вони звикли до тактики грузинських диверсійних груп і партизанських загонів - після операції, змітаючи все на своєму шляху, прориватися в Грузію. А ми підемо вгору, на Ткварчелі. Горами обійдемо Галі, перетнемо шосейку біля Чибурхенджі, та за кілька годин, якщо бог дасть, будемо на базі в Шамгоні або в Ган-Мухурі.
Плани можуть бути щонайкращі, але життя вносить свої корективи. Бензовозів у колоні виявилося не один, а два. Причому другий був із діжкою-причепом. Водій у ньому не розгубився, коли вибухнув БМП - він обминув і його, й уже палаючий перший бензовоз, і помчав у напрямі російського блок-посту. Він проїжджав через зону відповідальності гранатометника Папая. Швидкість була кілометрів 60, відстань між бензовозом та його причепом метра півтора - два. Папай стрельнув із РПГ-7В. І тут сталося, здавалось би, неможливе. За повного місячного сяйва було чітко видно, як реактивна граната пройшла між бензовозом та причепом, нічого не зачепивши. Якби я побачив це в кіно, ніколи не повірив би. Подумав би, що це вигадка режисера. Папай від злості швиргонув трубу гранатомета об землю. Але це ще не все. По втікаючому бензовозу група прикриття розрядила два автоматні й один ріжок із РПК. Загалом 108 (сто вісім!) куль. Ця машина, мабуть, була заворожена.
На відміну від росіян, які принципово не вивчають мови народів, серед яких живуть, я, як і більшість моїх підлеглих, швидко засвоїв із півтори сотні грузинських слів. Це давало мені можливість, переодягнувшись у цивільне, досить вільно пересуватись у російському середовищі, видаючи себе за місцевого жителя. Грузинські офіцери зв’язку на російських блок-постах після перших двох-трьох моїх слів, звичайно ж, розуміли, хто я є, та жодного разу навіть не подавали виду.
Охоплений цікавістю, я завітав на блок-пост, куди таки прорвався наш бензовоз. Переді мною постала жахлива картина. Сам бензовоз і діжка-причеп були як решето. Асфальт увесь залило бензином. Водія було вбито, старшого машини поранено в обидві ноги, але це саме він не розгубився, вирвав машину із пекла засідки й довів її до блок-посту. Як машина не загорілась, не розумію. Адже кожна четверта куля кулемета була трасерна?!
Природа Сванетії багата й різноманітна, проте найяскравішими залишилися лише кілька споминів. Перший із них - ненависть до олеандрів. Адже це підступна рослина. Пролізти крізь них неможливо, а варто лише стати ногою на їх коріння на серпантині - поїдеш униз, у провалля, як по рейках. А вдома, у Києві, їх саджають у горщики, поливають водою, а випатравши курку, воду з кров’ю виливають у горщик, щоб краще росли.
- У моєї мами на підвіконні їх штук п’ять, приїду додому - всі повикидаю у вікно, - говорив спересердя стрілець із Волині Вир.
Ще докучали ліани - суцільні тенета, крізь які доводилося продиратись за допомогою саперної лопатки, використовуючи її, як мачете. Виявивши найтовщу з ліан, Обух одразу склав її «стремінцем» і спробував вилізти по ній на дерево - потягло до предків. Одразу, звичайно ж, упав, чим неабияк потішив усю гонорову компанію. Проте й без нього, як з’ясувалося, мавп у горах Абхазії вистачало.
Відомий Сухумський розплідник розгромили ще в 1992 році. Якийсь дурень пустив чутку, ніби мавп у наукових цілях заражали найстрашнішими хворобами, щось на зразок СНІДу або вірусу Ебола. Коротше, в ході бойових дій бідних тварин відстрілювали всі конфліктуючі сторони. Та за оповіданнями сванських мисливців, деякі гамадрили все-таки вижили. Якщо їх не чіпати, вони начебто не виявляють агресивності. Радили: зустрінеш цю мавпу, обминай стороною.
Я був знайомий з цими нахабними тваринами ще по Африці. Ще за часів Давнього Єгипту павіани практично поголовно перейшли на харчування плодами рук людських, конкуруючи з щурами, й нещадно плюндрували плантації та пасовиська цариці Савської. Про людей «із псячими головами», що мешкають у «країні голомозих», згадував у своєму «Ходінні за три моря» й Афанасій Нікітін. Через бурів, які звинувачували мавп поряд із тубільцями в тому, що вони розривали ягнятам животи лише задля того, аби покуштувати добре перетравленого овечого молока, ненависть до павіанів передалася й іншим білим колонізаторам. Пам’ятаєте в Лівінгстона: «Зустріли негра й павіана. Обох пристрелили».
У даному випадку відсутність расових і міжвидових забобонів прислужилася радянському суспільству. Гамадрилів використовували для медичних експериментів. Дорослий гамадрил досягає розмірів німецької вівчарки, а його зуби та сідничні мозолі залякують самим своїм виглядом. Мій колега, полковник Крот, який довгий час був військовим радником у Мозамбіку, стверджував, ніби солдати деяких африканських племен у Заїрі жили з самками мавп, внаслідок чого, крім потомства, почалося й розповсюдження того-таки СНІДу та Ебола на рід людський.
Особисто я цьому ніскільки не вірю. Самки мавп сварливі й зрадливі, й від них іде страшний сморід. Самці ж усіх різновидів павіанів відзначаються потенцією на заздрість, людині до них далеко. Грузини часто жартували: «Чули останню новину? В Абхазії вцілілі гамадрили завели сім’ї, влаштували поселення, отримали від Росії зброю й тепер вимагають повної автономії з наступним відокремленням від Абхазії».
Незважаючи на правову незахищеність, а в багатьох випадках, завдяки відсутності туризму й різкому скороченню господарської діяльності, дика природа в горах ще збереглася. Велику шкуру ведмедя тубільці віддавали за цинк набоїв, шкурку куниці - за 20 ларі. Неймовірно, але в Кодорі заходив лосось, полювали на нього місцеві за допомогою автоматів, виключно калібру 7,62, бо кулі калібру 5,45 від води рикошетять.
Якось і наші хлопці пішли по рибу. Я вибрався слідом, але їх уже не наздогнав - вони повернулися іншою дорогою. Раптом бачу: на дереві висить автомат АК-74 з дерев’яним прикладом. Воістину благословенна земля Грузії, коли на її деревах виростають такі плоди! Але смутний неспокій тривожив мою душу. І справді на вечірній перекличці виявилось, що автомат належав Обуху. Під час риболовлі він відійшов, присів під дерево, а автомат повісив на гілку. Зробивши свою справу, встав, підтягнув штани, та й пішов собі, забувши про зброю. На цьому мій терпець увірвався, і Обух поїхав додому.
Траплялися відверті провокації. Після проведення чергової операції ми повернулися до Чхалти. Звідти мали повертатись у Тбілісі. Раптом невідомо звідки в нашому розташуванні з’явився якійсь підстаркуватий грузинський майор. За його твердженням, командир партизанського загону - хоча з усього загону я бачив лише водія та його машину - зажадав, щоб ми здали зброю. Це треба уявити: посеред «дикого заходу», в глибокому тилу сепаратистів, знаючи, що нас активно шукають, щоб віддячити за все, що ми в них наробили, залишитися без зброї. У кращому разі нас обібрали б до нитки місцеві свани, що в подібних справах набули неабиякого досвіду, ще з 1993 року грабуючи біженців.