Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Більбо ніколи не бачив і не уявляв собі нічого подібного. Гроза застала їх високо в горах на вузькому майданчику, по один бік якого відкривалася страшна прірва з імлистою долиною внизу. Там вони заночували, притулившись під навислою скелею, і Більбо лежав, загорнувшись у ковдру, і тремтів з ніг до голови. Коли він визирав звідти при спалахах блискавки, то бачив, що по цілій долині розбрелися кам’яні велети, які жбурляли один одному і ловили скелі, ніби для забави, а потім закидали їх у морок — і вони гупали поміж деревами далеко внизу або з тріском розколювалися на дрібні уламки. Тоді знявся вітер, полив дощ, і вітер шмагав дощем та градом навсібіч, так що нависла скеля вже не давала прихистку. Скоро вони змокли до кісток, а поні стояли з опущеними головами та обвислими хвостами і тільки тихенько іржали від страху. Вони теж чули регіт і крики велетів, що відлунювали скрізь по гірських схилах.
— Кепські наші справи! — озвався Торін. — Якщо навіть нас не знесе вітром, не затопить дощем, не вдарить блискавкою, то підбере нас якийсь велетень і підкидатиме ногами попід самі хмари, наче м’яча.
— Ну, якщо тобі відоме краще місце, то веди нас туди! — пробурчав Ґандальф, який дуже дратувався і сам був не в захваті від велетів.
Їхня суперечка закінчилася тим, що вони послали Філі та Кілі пошукати кращого притулку. Ті мали гострий зір і, будучи молодшими за інших ґномів на якихось п’ятдесят років, зазвичай отримували саме такі доручення (адже кожному було зрозуміло, що посилати Більбо — цілком марна справа).
Не треба нічого навмисно шукати, якщо ви хочете щось знайти (принаймні так сказав Торін молодим ґномам). Ви, звичайно, обов’язково щось знайдете, якщо шукатимете, проте далеко не завжди саме те, що вам потрібно. Так трапилось і цього разу.
Незабаром Філі та Кілі приповзли назад, тримаючись за скелі під поривами вітру.
— Ми знайшли суху печеру, — сказали вони, — тут недалечко, за наступним поворотом; там помістяться і поні, й усі ми.
— Ви обстежили її всю? — запитав чарівник, знаючи, що печери в горах рідко бувають ніким не зайняті.
— Так, так! — відповіли вони, хоча всім було зрозуміло, що їм би не вистачило на це часу — надто швидко вони повернулися. — Вона не така вже й велика і не така вже й довга.
Це, звісно, небезпечна особливість печер: ви не знаєте, які вони завдовжки, а часом — куди вони виводять і що на вас чекає всередині. Але тепер звістка, яку принесли Філі та Кілі, здавалася непоганою. Тож усі встали й зібрались у путь. Усе ще вив вітер і гуркотів грім, і їм було важко просуватись уперед разом із поні. Однак іти було не дуже далеко, і невдовзі вони підійшли до великої скелі, яка заступала стежку. Коли вони її обійшли, у схилі гори відкрилося низьке склепіння. Прохід був доволі широкий, аби туди протиснулись і поні, якщо їх розв’ючити і розсідлати. Коли мандрівники пройшли під склепінням, стало так хороше чути шум вітру та дощу ззовні, а не над головою і почуватись у безпеці від велетів і їхніх скель!.. Але чарівник волів не ризикувати. Він засвітив свою патерицю — як і того пам’ятного дня в їдальні Більбо (якщо ви пригадуєте), який здавався тепер таким далеким, — і при цьому світлі вони обстежили печеру від початку до кінця.
Вона видалася їм доволі пристойною за розмірами, проте не надто великою і не надто таємничою. Тут була суха долівка і затишні закутки. З одного краю було відведено місце для поні, й вони стояли там (страшенно раді такій переміні), видихаючи пару і похрумуючи в своїх рептухах, повішених їм на морди. Оїн і Ґлоїн хотіли розпалити вогнище при вході, щоб висушити одежу, але Ґандальф і чути про це не бажав. Тож усі розіслали вологі речі долі й повитягали з клунків сухе, а потім зручно позагортались у ковдри, повитягали люльки і заходилися пускати кільця диму, які Ґандальф забарвлював у різні кольори і змушував танцювати під стелею для загальної розваги. Вони балакали і балакали, забувши про бурю, обговорювали, що кожен із них зробить зі своєю часткою скарбів (якщо вони їх здобудуть, але тієї миті це не здавалося надто неможливим), а потім один по одному поснули. І це було востаннє, коли їм стали у пригоді їхні поні, клунки, пакунки, інструменти й різне причандалля, яке вони привезли зі собою.