Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
То є душа чи нема душі?
Учені запевняють, що нема. А Ваня Молдаван каже, що є. Бо для чого тоді пишуть у газетах «на душу населення»? Та й факти. Мовляв, повідомляють, що на душу випущено по сім з половиною черевиків. А на ноги? Жодного. Ні, за формою вони всі ніби на ноги. На ноги людини. Снігової. Але за змістом, себто за якістю? Тільки душа може у них ходити. Бо вона землі не торкається.
Жвачки скільки виробляємо на душу? Жуй — не пережуєш! А на зуби?.. Я своїм замість жвачки рулет «Асорті» купую. Отой, по три з полтинником. Що колись був ковбасою. Правда, у нього інколи потрапляють шматочки м’яса. Але не треба боятися. Воно буває і свіже.
До речі, і це дітям на користь. Кмітливість розвиває. Меншенький мій, Петюня, наукове відкриття зробив. Підрахував, якщо на сто грамів рулету припадає дев’яносто грамів хрящів, то свині наші найміцніші у світі. Бо в них майже сама арматура. Дев’яносто процентів. Плюс кості і ратиці. Чистого м’яса — хіба що язик…
Ваня Молдаван застеріг: «Рулет дітям давай, а сам не жуй. Після сорока протипоказано. Зуби стають „в гармошку“. Плісе-гофре…»
Як же тоді оті, бідні, на м’ясокомбінатах? Що якість продукції перевіряють? Це ж які зуби треба мати! Хочеш не хочеш — жуй. Щодня…
Лікарів випускають також «на душу». З тілом справитися не можуть. Воно вже пожовкло, як вилежала груша. У нього вже очі просять милосердя. Ніс витягнувся до небес. А вони стоять і, як ото в старому анекдоті, розмірковують: «Будемо лікувати чи хай живе?»
До речі, кожен третій лікар у світі — наш. Ваня Молдаван каже, що кожен другий хворий — також наш.
Подейкують, ніби тепер випускатимуть лікарів зі знаком якості. Тільки ще не знають, де його ставити. Чи на дипломі, чи на самому лікареві?
Воно, може, й добре. Але хто тоді піде лікуватися до того, що без знака? Він тобі заміть апендикса відчикрижить щось таке, що ти умерти не вмреш і жити не будеш. І вибачиться. Якщо буде перед ким. За тіло відповідає лікар зі знаком якості. А я за душу…
Телевізори виробляють «на душу». Правда, більше на душу корови. То показують, як вона пасеться. То — як вона доїться. То — її проблеми. То — її переживання.
То — як у неї доярка закохалася, то — як вона поважає доярку. Ніби корова — королева уельська, а доярка — її прислуга. Ніби природа сотворила людину як придаток для корови, а не корову для людини.
Про корову ми знаємо все. Яке вона повинна мати стійло. Яку їжу. Яке пійло. А про доярку? Нічого. Хіба те, що вона «зобов’язується». Наче у неї немає жодних потреб. Тільки потреба зобов’язання. І жодних проблем. Тільки коров’ячі…
Подекуди з душевним питанням виникають хитання.
Взяти хліб. Коли вирощуємо — вкладаємо душу. Печемо «на душу» і вкладаємо душу. Значить, душа є. А до готового хліба ставимося бездушно. Навіть по-свинськи. Кидаємо свиням. Значить, душі нема. І, мабуть, таки нема. Бо якби була душа, то ми подумали б: «Може, свиня не хоче цього хліба, який ми їй даємо. Може, вона любить арнаутку. Українську паляницю…»
У їдальні кажу:
— Ті ваші котлети у душу не вбгаєш!..
— А ми смажимо їх для шлунка.
— Для чийого? Для вовчого? Он Ваня Молдаван на ваші котлети вовків ловить. Підкидає вовкові. Той ковтнув — і подавився. Тільки йди, підбирай. І шкура ціла, і котлета… Однієї на п’ять вовків вистачає. З чого ви їх робите? І чим клеїте?..
Душа… Видно, що таки нема душі. Бо якби була, то хіба таке робилося б?
Наука — хитра штука
Одного ранку я зауважив, що у мене на животі росте пір’я.
— Не треба буде тримати гусей, — пожартувала дружина.
Жарти жартами. Пішов до лікаря.
— Нема чого хвилюватися! — заспокоїв той. — Якби у вас росли роги. Чи хвіст… Та й прийшли ви не за адресою. Вам слід звернутися до зоотехніка…
Зоотехнік довго дивився на мій живіт. Робив логічні висновки:
— Коли на курці пір’я не росте, значить, вона хвора. Якщо росте — значить, нормальна курка…
— Але ж я не курка…
— У тому-то й біда. Не маю права брати на себе відповідальність. Якби ти був куркою з людською хворобою — півбіди. А ти людина — з курячою… Тьфу! Яка ж це хвороба, коли пір’я росте? Нехай собі росте. Тепліше буде…
— Я в живіт не мерзну.
— Може, з часом перекинеться на поперек, спину…
Хтось підказав: «Іди до бабки!»
Пішов.
Оглянула живіт. Обмацала спину.
— На тебе випало! — каже. — Крил ще нема, але вони з’являться…
З’являться крила — буде пізно. Ангелові між людьми не так легко. А туди мені, правду кажучи, ще не дуже хочеться. Навіть у рай.