Балакучий згорток

— Стій! — закричала проява, неоковирно розмахуючи луком і стрілою. — Стій! Ще один крок — і я запущу стрілу тобі в горло, ти, бридкий, непокірний василіску!

— О Боже, — сказав Папуга. — Він знову загубив окуляри.

— Стій! Наблизишся бодай на крок — і я пристрелю тебе! — Г. Г. знову потрусив луком.

— Г. Г.! — погукав Папуга. — Це я, Папуга!

Г. Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники високі, худі та похмурі, як чаплі), виявилося, що у Г. Г. радісне кругле обличчя, довга сива борода аж до пояса та довге сиве волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, світилася лисина.

— Паскудний василіску! — закричав чарівник, дико озираючись. — Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну імітацію?

— О Боже, — сказав Папуга, — як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі не знімав їх.

З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г. Г. на плече.

— Це я, справді, це я, Папуга. Я повернувся! — сказав Папуга йому на вухо.

— Папуго, Папуго, невже це ти? — запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.

— Авжеж! — відповів Папуга.

— Ох, Папуго, я такий радий, що ти повернувся, — сказав Г. Г.

— І я радий, що повернувся, — сказав Папуга.

— Ну, ну… — сказав нарешті Г. Г., потужно висякався і сів на крісло. — Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і був упевнений, що ці жахливі василіски спалили тебе.

— Це все жаби, — пояснив Папуга, — вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір та вкинули в річку.

— Яка брутальність, яке нахабство, — Г. Г. почав нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від злості. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.

— Дякую, дякую, це дуже люб’язно, — промимрив Г. Г. — І що було далі, Папуго?

— Ну, — сказав Папуга, нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці гарні діти.

— Які діти? — запитав чарівник, роззираючись довкола.

— Ті, що стоять ось тут, біля вас, — терпляче пояснив Папуга.

— О Боже, то це діти? — запитав Г. Г. — А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? — запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.

— Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, — підсумував Папуга. — Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б зараз тут не було.

— Тоді я перед вами в боргу, — сказав Г. Г., намагаючись потиснути руку стільцю. — Я у великому боргу перед вами.

— А тепер, перед тим як ми продовжимо, — сказав Папуга, — дозвольте мені знайти ваші окуляри. Де ви їх залишили? Де ви востаннє їх бачили?

— Я не знаю, — безпорадно визнав чарівник. — Спочатку я розбирався з василісками й загубив першу пару. Потім я говорив із Табітою — мушу вам сказати, вона жахлива істеричка! — і загубив другу пару. Потім я надягнув запасні окуляри, але вже забув, куди їх поклав.