І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Тут же, за столом — Ганжа. А позаду вишикувались учні. Молоденька вчителька Людмила Пилипівна, не менш червона та схвильована, аніж молодята, то щось шепоче дітям, то оглядається заклопотано на Ганжу. Домовилися ж, що коли він махне рукою, то діти повинні співати «Інтернаціонал».
Ось Ганжа звівся, одкашлявся, підніс руку, домагаючись тиші.
— Товариші селяни й селянки! Сьогодні ми зійшлися на червоне весілля, що його справляють наші молодята Володимир Твердохліб та Маруся Герасименко. Ось вони сидять перед нами, — повів у їх бік рукою Ганжа.
Ганжа поздоровив червоних молодят, побажав їм щастя, довгих років життя, синів і дочок — на благо всього трудового народу. Присутні стримано плескали в долоні, учнівський хор проспівав «Інтернаціонал».
Потім на сцену подерся Микола — найближчий помічник Твердохліба. Він дуже ніяковів і, доки дійшов до столу, чіпляючись чоботом за чобіт, то й розгубив усі приготовлені слова: стояв перед молодятами і тільки лупав очима.
— Дорога Марусю… — підказав тихо Ганжа вкінець розгубленому хлопцеві.
— Дорога Марусю, — повернувся до Ганжі Микола. — Розглянули твою заяву і прийняли тебе до комсомолу…
— Розглянули і прийняли до комсомолу…
— А тепер, на оцьому червоному весіллі, урочисто вручаємо тобі комсомольський квиток…
— …вручаємо комсомольський квиток… — вторив Микола.
— Ну, чого ж стоїш? — уже сердито шипів Ганжа. — Давай квиток!.. Та не мені, дурню, Марусі давай!..
Одірвавшись од Ганжі, Микола кинувся до Марусини і мало не повалив столу. Потім, змокрілий, довго не міг знайти сходів зі сцени. А Володька, звівшись, взяв із столу червону хустку, став пов’язувати заквітчану Марусину голівку, і Людмила Пилипівна, вже не чекаючи команди, махнула рукою перед застиглою шеренгою хору.
Весело, дзвінко лунали дитячі голоси, весело, щиро усміхалися люди, що стежили, як невміло пов’язує Володя хустку на голові своєї молодої дружиноньки. І вже десь із задніх рядів хтось відчайдушно хоробрий, сховавшись за чужу спину, щосили закричав:
— Гі-і-ірко-о!
— Гірко!.. Гірко!.. — підхопили той крик присутні, аж у лампах перелякано захилиталися, заблимали вогняні язички.
— Володько, цілуй Марусю!
— Цілуй, бо ми поцілуємо!
— Гі-і-ірко-о-о!..
І Володьці таки довелося цілувати привселюдно Марусю. У палаючі щоки… в гарячі вуста…
Хоч, як то кажуть, і не пили, зате ж і накричалися! Веселий той настрій навіть не вбила революційна п’єса, поставлена драмгуртківцями. Ішлося в ній про далеко не веселі події, про трагедію й горе, що принесла проклята війна в бідну родину щіткарів.
Однак, як скінчилася вистава та дядьки голосно повідкашлювались, зніяковіло дістаючи кисети, сірники та кресала, а жінки і дівчата востаннє витерли почервонілі очі та висякалися у хустинки, а то й фартухи, погляди всіх присутніх знову звернулися до молодих, що сиділи на першому ослоні поруч з батьками та сільським активом.
І все розмовляли про небачене досі весілля.
— От ви мене вбийте, ви мене ріжте, а я без вінця нізащо заміж би не пішла! — розорялася баба Наталка. — З батюшкою таки лучче…
— Пропали парубки: баба Наталка заміж не хоче! — реготалися присутні.
— Еге, смійтесь, смійтесь, а колись таки було лучче! — підтримували бабу Наталку літні жінки. — Колись було весілля, дак весілля, а теперечки чорти батька зна й що! Сидять за столом і чарки не вип’ють…
— Та хіба ж усе щастя в тому, щоб понапиватись, як свині? — заперечували комсомольці.— То від темряви горілку пили. А теперечки — культура!
— Еге ж, культура, — підпрягався Іван Приходько. — Тіки як я женився — тиждень гуляли! Усі гості покотом лежали… А як двинули потім бабів у річці хрестити: у кого — відьма, у кого — ні, ото сміху було!..
— Кому сміху, а кому й сліз… Варку по тому тиждень відкачували. Наковталася нещасна води — на весь вік напилася!
— Що було, то було, — погоджується Приходько. — Тільки ж хто їй, людоньки, винен? Я гукаю: «Затуляй, Варко, рота, як пірнаєш!», — а вона ще поширше його роздирає: кричить, аж виляски йдуть! То, звісно, і наковталася…
— І багато відьом знайшли? — сміючись, хтось із гурту.
— Та ні одна не втопилася — усі, знацця, відьми!
— Сам ти чорт кривоногий! — огризались жінки. — І як із тобою, з отакою нечистою силою, і жінка живе?
Ішли, реготали, перекидалися жартами, а в Твердохлібовій хаті ще довго не гасло вікно. Оте, що від вулиці, і вогник той був молодий та яскравий: горіти ж йому не рік там чи два — довгі роки палати, зігріваючи Володю й Марусю. І по всьому селі світилися вікна: де молодшими, чистими й світлими вогнями, а де і старішими, тьмяними та блідими. А були хати, де й зовсім не світилося: хукнула на ті вікна смерть чи люта розлучниця, і вони навіть в найтепліші літні ночі скляніють чорними крижинами.