І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— А що це мій наречений поробляє?
Або:
— Чи довго мені, Грицю, ще старостів од тебе виглядати? Я вже боюся, що й вишивка на рушниках полиняє.
Грицько пік рака, Грицько сердився, а вона реготала, потішена, та ще й — скаженюща! — хапала його у гарячі обійми. І макітрилось Грицькові у голові, і кров бухала в скроні, і ходив він по тому, як п’яний: куди не піткнеться, скрізь ввижаються наставлені Мартині руки, гарячі Мартині перса…
— Грицю! Та чи тобі, сину, наврочило, що ти колоду тиснеш до себе та обіймаєш?..
Ой наврочило, мамо, наврочило! Ота відьма, мамо, наврочила, що он, подивіться, іде, виграє стегнами на його, на Грицькову, згубу! Та ще і питає:
— А де ж старости?
Зажди, Марто, наберися трохи терпіння: зашле Гриць до тебе старостів. Таких старостів приведе, що ти й світові білому будеш не рада!
Бач, он сидить один староста позаду Ганжі — він не зіб’ється, Марто, з доріжки, упіймає куницю, як би вона не замітала за собою сліду, та й посватає її якщо не з тюрмою, то з жебрацькою торбою…
Марусині батьки вже чекали гостей: дочка ж попередила ще вчора. І хоч обоє вдяглися у празникове, а батько навіть підстригся та виголив щоки і підборіддя, однак удали, що гості застукали їх зненацька, — так годилося.
— Оце, як бачите, привів я до вас покупця, — почав Ганжа, коли вони привіталися та посідали.
— Та в нас нічого мов і продавати, — з лукавою посмішкою відповів Марусин батько. — Хіба що теличку або вівцю… Як ти, стара?
— Дак то ж Марусина теличка! — заперечила мати: сміх так і бризкав з її метких чорних, як у дочки, очей. — Ти ж її Марусі, коли корова отелилася, пообіцяв!
— І… ти горе, я ж і забув! — забідкався батько. — Що ж мені, дорогії купці, із вами робити? Не хочеться ж відпускати із порожніми руками. От хіба що разом із теличкою купите й Марусю…
— Чого ж, ми не проти, — усміхнувся Ганжа. — Ми і дівчину десь біля телички пристроїмо… Чи не так, Володю?
Володя не відповідає: він не вдоволений. Просив же дядька Василя не підпрягатися до забобонних Марусиних батьків, як людину просив…
— То, може, й товар нам покажете? — не діждавшись відповіді, продовжує Ганжа.
— А чого ж, можна і показати… Стара, а сходи до кошари та виведи теличку!
— А може, почнемо із Марусі? — зжалівся нарешті над Володькою Ганжа.
— Та можна й Марусю… Веди тоді дочку, стара, та дивись, щоб не забігла!
Зайшла до хати Маруся: вся у святковому, стрічки в косах переливаються всіма барвами молодості, ледь стримуване щастячко тріпоче вигнутими крильцями вій. На простертих руках — велика таріль, покрита рушником, а поверху — хлібина, сіль, чарка з горілкою.
— Ось, дочко, прийшли за тобою купці,— споважнівши, мовив до неї батько, а мати вже звично тулила фартух до очей. — То що, дочко, накажеш робити?
Маруся недовго вагалася: підійшла до Ганжі, подала йому таріль і, коли він узяв хлібину і перехилив чарку, спритно, так, немов іще змалку училася, перекинула через його плече широкий вишиваний рушник. І Володя, глянувши в її чорні, переповнені щастям очі, враз відтанув — забув про всі оті забобони.
Тільки як повертались із хутора та з-за розлогого пагорба засвітило цікавими вікнами село, неспокійно засовався, попросив:
— Дядьку Василю, зніміть рушник!
— Для чого, Володю? — ганяв під вусами лукаву посмішку Ганжа. — Сват я чи не сват?
— Зніміть, дядьку Василю! Бо із дрожок ізскочу!
І вже, шалапутний, заносить ногу — от-от стрибне на дорогу!
— Ну, ладно, зніму, — здався Ганжа. — Якщо вже ти так, Володю, хочеш… Поможи тільки розв’язати, бо Марусина замотузувала так, що й зубами не розгризеш. Видать, таки любить тебе, Володю!
Червоне весілля справляли в сільбуді: набилося людей так, що і миші не було де пролізти. Лавки аж тріщали, задні напирали на передніх, попід стінами, витираючи крейду, стовбичили парубки та дівчата, а попід сценою густою пташиною зграєю всіяли підлогу Миколки й Ганнусі. В татових картузах і шапках, що безперервно наповзали на очі, в маминих хустках, пов’язаних попід пахвами.
Молодята сиділи на сцені. Були не менш червоні, аніж матерія, що вкривала стіл, за яким вони сиділи. Особливо — Маруся. Та не знала, куди й очі подіти. Володька ж ніяк не міг зрозуміти, звідки набралося стільки людей, та ще й діти на додачу. Сам же писав запрошення на червоне весілля — підраховував, щоб не було товкотнечі, щоб усім місця вистачило, а зійшлося чи не все село.