Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Не може бути, — мовив Вогнедан ледь розгублено, — як міг пан Вартислав…

— А ви ніколи не задумувалися, мій Повелителю, — спитала Чаяна, — чому ваш гідний усякої хвали батько так повірив у те нещасне пророцтво?… О, пані Воїдана народила дівчинку, привівши тим у розпач свого брата, котрий любить владу більше за все на світі…Однак, якби вас забули на Прикордонні, у пана Вартислава була певна надія… Наприклад, на покровительство над своїм онуком… Говорять, що Біла Ружа чекає дитини… Як же шкода пану Вартиславу своєї мрії, адже душа Краю вже зветься Вогнеданом…

— О, Чаяно, — сказав Повелитель стиха, — ти забагато читаєш… І саме чужинецьких книг, а не наших сувоїв. Ми, хвала Богам, живемо не в Острівному Королівстві. Я розумію, люба, ти ображена, тебе скривджено… Я поговорю з Вартиславом…

— О, ні… - сказала Чаяна благально, — він оповість вам про мене якусь гидоту… Палац переповнено шпигунами… Не говоріть про мене з Охоронцем Клейнодів…

— Боги мої, - всміхнувся Вогнедан, якому раптово стало шкода Чаяни. Князівна справді чогось боялася… Невже Веданга? Дивно…, - дівчинко, не все так жахливо… Ти занадто часто буваєш на самоті. Читаєш книги, в яких описується світ незмінених… Жорстокий світ, я згоден, але ми вже стільки часу захищаємося від нього… Так наші пращури захищали Великий Леаран від каміння, що летить у порожнечі. Ти боїшся власного страху і намагаєшся його перемогти… Можеш відповісти мені на одне питання?

— Так, Повелителю? — прошепотіла князівна.

— Для чого ти придбала картину Вовчура? Ту, де зображено, як катують юнака, схожого на мене?

Чаяна побіліла так, що Вогнедан схопився з кріселка, подумавши, що вона зараз зомліє.

— Я ж говорила, — прошепотіла вона, — люди Дракона — вони скрізь….

— Я побачив картину випадково, — мовив Повелитель, — коли забув флейту в твоїх зеліборських покоях… Ти прикрила малювання краєвидом Сомка…

— Я купила це малювання у бродячого торговця, — мовила жінка, трохи заспокоївшись, — бо мене дійсно вразила… схожість. Я довго роздивлялася картину… Мені було страшно… За вас… За нас усіх… У нашого леарану такі крихкі стіни… І атакує нас не безмізке каміння. Ви ніколи не задумувалися, Повелителю, що Ельбер оточено ворогами?

— О, це може сказати про себе будь-яка країна цього недосконалого світу, — зітхнув Вогнедан, — і дуже часто ворогом стає вчорашній союзник. Ми, принаймні, не маємо того викривленого сприйняття дійсності, яке не дозволяє відріжнити друзів від ворогів. Якщо всі довкола вороги — то й поводитися треба відповідно. Може тому він ще летить, наш леаран під назвою Ельбер… Ти забагато думаєш, Чаяно, про такі речі, які поштивий дивний намагається не помічати, покладаючись на стіни фортець і леза мечів прикордонної варти. Ти занадто боїшся… Не треба боятися, дівчинко… Подивися на мене — я живий і веселий… Ніхто мене не катуватиме, навіть в разі якоїсь поразки, бо князі ельфів не йдуть до брану…

— А князь Влад…, - прошепотіла Чаяна, — адже коли Вовчур писав ту страшну картину, він мав на увазі саме його… Я не знаю лише, чому він намалював лице полоненика схожим на… Саламандрів.

— О, це давні справи, — зітхнув Вогнедан, — я трохи чув про ту страшну історію, але не будемо тривожити пам’ять мертвих. За себе ж можу сказати одне — якщо мені аж так не пощастить, я нічим не осоромлю ні живих, ні загиблих. Я воїн, моя дівчинко, а воїни сприймають смерть як крок до наступного народження… І тільки… Та сподіваюся — такого не станеться. Ми з тобою житимемо довго і дочекаємося правнуків. Можливо, мої обійми позбавлять тебе страху смерти… Я залишуся з тобою до ранку, і на цьому ж тижні ти повернешся до палацу. Тобі опорядили покої поряд з покоями Дани. Будете спілкуватися, і всі оці страхи розвіються, неначе туман. А малювання я відішлю до Чорногори. Ти не знаєш, напевне, але його вкрадено з Високого Замку.

— О, ні…, - сказала Чаяна з якоюсь дитячою розгубленістю, — в описі ж написано «продано невідомому». Я думала, що пан Влад вирішив позбутися цього жаху…

— Не думай про це, — мовив Повелитель заспокійливо, — все вже минуло. Просто тобі було самотньо і страшно. Дівчинко моя, я сподіваюся замінити ніжністю високий вогонь кохання, і можливо… Зіграти тобі? Я взяв з собою флейту.

Чаяна вдячно кивнула головою. На її щоки поволі повертався рум’янець. Вогнедан зітхнув. Він не любив заплутаних стосунків, таємниць та недомовок. Але він мав дбати про цю жінку якщо не задля приязні князя Володаря, то задля пам’яти батька Святослава, котрий доручив зелемінську князівну його опіці.