Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
Будинок розчахнув парадні та задні двері передчасним жестом гостинності, й холодний вітер пройшовся кімнатами першого поверху.
— А де ж вони спатимуть? — буркнула Сара.
— Вони не спатимуть, бо вони вампіри. — Свербіж у моїх пальцях посилився.
— Діано, — попередив Метью. — Будь ласка, відійди від зливальниці. Пам’ятай про електричний струм, mon cœur.
Я міцніше вхопилася за рукави сорочки. Пучки стали яскраво-блакитними.
— Ми все зрозуміли, — похапцем погодилася Сара, придивляючись до моїх рук. — У нашому домі вже є один вампір.
— Я приготую їм кімнати, — сказала Емілі з посмішкою, схожою на щиру. — Я буду рада нагоді познайомитися з твоїм сином, Метью.
Метью, що стояв спершись на старовинний дерев’яний буфет, тепер випростався і повільно підійшов до мене.
— Гаразд, — сказав він, відтягуючи мене від зливальниці, й пригорнув мою голову собі до шиї. — Нехай буде по-твоєму. Я зателефоную Маркусу і скажу, що їх запрошують сюди.
— Тільки не кажи йому, що я назвала його своїм сином. Бо, може, йому не захочеться, щоб у нього була мачуха.
— Вам доведеться удвох розв’язувати цю проблему, — сказав Метью, придушуючи сміх.
— А що тут смішного? — спитала я, скинувши підборяддя.
— Після того що тут було вранці, єдине, про що ти непокоїшся, — чи потрібна Маркусу мачуха. Ти мене дивуєш, їй-богу! — Метью удавано скрушно похитав головою. — Саро, а чи всі відьми такі непередбачувані чи тільки Бішопи?
— Тільки Бішопи, — відповіла Сара, трохи поміркувавши.
Я визирнула з-за плеча Метью і вдячно їй усміхнулася.
Моїх тіток оточував натовп привидів, і всі вони урочисто кивали на знак згоди.
Розділ 35
Коли посуд було помито, ми з Метью взяли материн лист, аркуш із загадковими рядками та сторінку з «Ешмола 782» і понесли їх до їдальні. Ми розклали документи на широкому столі — старому й пошкрябаному. Тепер ним рідко користувалися, бо який сенс двом людям вмощуватися за стіл, розрахований мінімум на дванадцятьох осіб?
Сара та Метью схилилися над аркушем з алхімічного манускрипту.
— Чому він такий важкий? — поцікавилася Сара, взявши аркуш і обережно зваживши його на долоні.
— А я не відчуваю якоїсь особливої важкості, — заперечив Метью і забрав у неї аркуш. — А от запах у нього справді дивний.
Сара принюхалася до сторінки.
— Та ні, це просто запах старини.
— Не тільки. У ньому є щось іще. Кому, як не мені знати, як пахнуть старі речі? — глузливо спитав Метью.
А мене з Емілі більше цікавив загадковий текст.
— Як гадаєте, що він означає? — спитала я, підсовуючись на стільці ближче.
— Хтозна, — завагалася Ем. — Кров зазвичай означає родину, війну або смерть. А стосовно відсутності… Може, це означає відсутність у книзі саме цієї сторінки? Може, це попередження, що твоїх батьків не буде з тобою, коли ти виростеш?
— Ось погляньте на останній рядок. Мої батьки — вони зробили в Африці якесь відкриття? Знайшли там що-небудь?
— А може, отим відкриттям, яке зробили відьми, була ти? — висловила здогадку Емілі.
— Останній рядок може стосуватися місця, де Діана знайшла манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — вступив у розмову Метью, відірвавши погляд від хімічного вінчання.
— То ти вважаєш, що все це стосується мене й отого манускрипту, — пробурчала я. Але ж у цьому посланні йдеться і про тему твого есе для коледжу Всіх Душ — страх та пристрасть. Тобі це не видається дивним?
— Не дивніше за те, що королева на оцьому малюнку має мою діадему, — заперечив Метью, показуючи мені малюнок.
— Вона — втілення живого срібла або ж ртуті, яка в алхімії є відображенням леткості й мінливості, — зауважила я.
— Живе срібло? — весело перепитав Метью. — Металічний вічний двигун?
— Можна й так сказати. — Я теж усміхнулася, пригадавши ту кулю енергії, яку я недавно йому дала.
— А як щодо червоного короля?
— Він — стабільний і заземлений, — насупилася я. — Але він також має бути сонцем. До того ж його нечасто зображають у чорній та червоній одежі. Зазвичай вона просто червона.
— Отже, король — це, може, і не я, а королева — може, й не ти, — сказав Метью, легенько провівши по білому обличчю королеви кінчиком пальця.
— Можливо, — повільно проказала я, пригадавши пасаж із манускрипту «Аврора», що належав Метью: «Прийдіть до мене, всі люди, і послухайте мене всі, хто цей світ населяє: прийшов до мене мій улюбленець червоний. Він шукав мене і знайшов. Я — квітка польова, я — лілея, що росте в долині. Я — мати справжнього кохання, страху і розуміння, а ще — благословенної надії».