Сестри Річинські. (Книга перша)

Треба сказати, те, що Річинські виклали таку суму відступного, справило своє враження в містечку. Ті, що вважали маєтковість Річинських за казочку для наївних, тепер відразу ж присмирніли. Що тут багато говорити, навіть на саму Олену факт цей справив неабияке враження.

Ходила по хаті й журилась смирно: як же мусив любити її покійний Аркадій, коли такі суми витрачав на те, щоб зробити їй приємність; а вона, прости, боже, їй цей гріх, недооцінювала таку любов.

Катерина зажадала модерні меблі, й Олена знову здивувалась. Взагалі останнім часом щораз частіше виникали в її житті причини для здивування. Виходило, що оті довгі роки поруч Аркадія прожила вона в якомусь потойбічному світі, і тільки тепер вступає вона у справжнє життя…

От, наприклад, з меблями для Катерини. Чим не підходять для неї оті з батьківського дому? Їдальня з чорного дерева, масивна, вічна, можна сказати. Звичайно, не нова вже, але, напевно, витримає не одне ще покоління. Спочивальня — тисова. Кажуть, не модна вже сьогодні — але що з того? Зате майже унікум, коли не лічити літньої резиденції владики десь у Перегінську.

І тут не порозумілась Олена з Катериною. Навіть мусила тітка Клавда втручатися в цю суперечку.

— Ти, слухай, — сказала до Олени тоном, який любила вживати до служниць, — ти пощо заважаєш дівчині? Та кожна, що їде на своє сміття, прагне якоїсь обнови. Кінець кінцем хай тобі голова не болить… Я поговорю з Шторхом, і він дасть меблі на виплату… Тільки — ш-ш — язик за зубами…

Доктор Гук, який був мимовільним свідком цієї розмови, запротестував галантно:

— Я дуже перепрошую, що вмішуюсь у сімейні справи, — але чому Шторх, чому не українська фабрика меблів? Я вважаю, що нашим національним обов'язком є підтримувати свій кооперативний промисел, як основу…

— Буде! Буде! — замахала на нього руками тітка Клавда. Дим з люльки, що підстрибувала між зубами, та сміх так душили її, що вона не могла хвилину й слова сказати. — Буде, дорогий меценасе, буде! Я знаю, що кооперація — це міжнародний фронт проти визиску, але поки що можуть давати не визискувати себе тільки ті, що мають гроші… А ті, в яких, от як у нашої Гелі, брак готівки, мусять таки йти до капіталістів… Хе-хе-хе… дивися, Гелю, якими очима дивиться на мене меценас… хи-хи…

— Даруйте, але я дійсно не розумію, — розвів руками Гук. Не любив Клавди за її вульгарний спосіб вислову і тому нерадо заводив розмову з нею.

— У нашому кооперативі треба платити готівкою, а Шторх дасть на виплату…

— Так, — відповів з сумом Гук, — це, між іншим, один з секретів чому українській кооперації так важко боротись з різними приватними п'явками.

— Чи тобі не здається, — запитала Слава у Зоні, — що Гук нагадує чимось вуйка Зенка?

— Зоня ламала собі голову над іншою загадкою:

— Мені лише цікаво, яку штуку втне нам тітка Клавда. Щось мені дуже й дуже підозрілою видається її прихильність до Катрусі. Як то вимовляється по-латині, Славо?