Сестри Річинські. (Книга перша)

— Як? — приглушено перепитала ледь побілілими губами. — Геть-чисто нагнав з роботи?

— Та кажу ж тобі, що від п'ятнадцятого можу вже собак ганяти…

Сташка випросталась і… засміялась.

Це був не звичайний її безтурботний, визивний сміх. Вона вхопилась за цей жалісний смішок, щоб влити ним хоч краплину бадьорості у Бронка.

— Ха! Чи ти перший, чи ти останній? Щось знайдеться. Ади, ще не так було, аби якось не було! Мав би чим журитись!

«А про те, що за мене може стати колектив, моя організація, що треба боротись, і не подумала. Не дійшли до неї ще такі речі. А стільки ми з нею балакали».

— Слухай, а ти не думай, що це так просто. Мене, слухай, звільнили з роботи, як неблагонадійного. Запідозрили у комунізмі. А ти знаєш, що це значить? Це, небого, значить, що мене ніде більше на роботу не приймуть. Ніде, розумієш?

Бронко ніколи не забуде, як вона, хлипаючи, повисла йому на грудях, як прикрила його рот:

— Не говори, не говори таке!.. Я твоя, а ти мій, а решта мене ніц не обходить. А якщо б, — відгорнула вона з-над очей мокре від сліз волосся, — твої старі гризли тебе, що не можеш знайти роботи, то переходь до нас.

— А що твої скажуть, коли приведеш у хату безробітного хлопа?

— Пхе, що мені мої старі мають казати? Яке їх діло? Я що, за їх гроші даватиму тобі їсти? Я тобі кажу… я знаю… тато нічого не скаже. Будеш видіти. Сам не раз місяцями ходив без роботи. І якби не мамине прання, то тонко свистав би. А мама? Що мені мама може зробити? Найбільш — може з хати прогнати? Та ти не журись, під голим небом не будемо ночувати!

— А твої подруги не будуть сміятись з тебе, що годуєш безробітного трутня?

— А мені до Дунаю те, що будуть про мене подруги говорити. Якби я брала собі до серця все, що про мене плетуть, то вже й не жила б! Броник, Броник, — оповила його руками, — хіба ти не знаєш, хіба ти не чуєш, що я для тебе не то шматок хліба, а во!.. життя свого відкраяла б букату[178], віддала б тобі?..

Бронко не дав їй договорити. Схопив Стаху попід коліна і, спотикаючись, поніс її просто під повітку, де лежала ще торішня отава.

— Стахо, — не цілував, а пив її, — невже ж ти… така, дівча? Стахо, та я тебе не віддам тепер нікому за жодні скарби світу! Слухай, ти тепер моя жінка. Розумієш, що це значить… жінка?

Стаха, забувши цієї хвилини про свої штучки, просто-напросто тихенько плакала від надмірного щастя.

— Бронку, — в'яло затуляла йому рота долонею, бо хотіла щось сказати, але він раз у раз перешкоджав їй, — я хочу тобі щось сказати.

— Ні, моя жінко, ти насамперед вислухай, що тобі чоловік скаже. Слухай, Стахо, я тим часом ще працюю. (Мало не задавив її в своїх обіймах, щоб звістка ця не зробила на неї великого враження)… Я збрехав, що старий вже прогнав мене… Зрештою, не так легко це йому вдалося б… Ти не подумала про це? Я лише здорово зрізався з ним. Ти не гнівайся на мене, Стахо, але мені хотілося перевірити, чого варта твоя любов. І от… — Він розгублено-щасливо потер долонею чоло. — Тепер вже напевно знаю, що ти є та, з якою я хотів би жити… Знаю напевно, що якби зі мною сталося щось, то ти від мене не відступишся.