Сестри Річинські. (Книга перша)

До того ж усе, що діставалося від татка, було само по собі зрозумілим до такої міри природним, що навіть виключало вдячність; а тут буде все з ласки чи з родинного обов'язку, що вимагатиме вдячності, якої в таких випадках завжди замало.

Ольга відчуває, що тут щось не так. Але думати про те, чи не можна б улаштувати собі самостійне життя поза Катериною і Безбородьком, вона не наважується, бо не знає, з якого боку приступити, хоча б і в думках. Вона стоїть перед завісою, за якою починається самостійне життя. І хоч знає, що колись ту завісу треба буде підняти, не береться за це, бо для цього, крім відваги, бракує й уміння.

«Якось-то буде», — хоче потішити себе Ольга на лад Олени, але сама відчуває, що цей наркотик вивітрюється з кожним днем.

Проте порання біля кухні та робота в городі приносять ввечері Олі таку приємну здорову втому, що вона вже думає лише про те, щоб скоріше допастись до подушки. «Я вже завтра щось придумаю», — вирішує вона кожного вечора, але завтра так подібне до вчора, що його знову треба перекласти на завтра. І так сходить день за днем у полоні якоїсь тимчасовості, якій не видно кінця-краю.

І справді невідомо, як довго відкладала б Ольга цю серйозну розмову сама з собою, коли б не випадкова зустріч, друга з черги, з Бронком Завадкою.

Хоч зовсім випадковою цю зустріч назвати не можна. Вже той факт, що церква, до якої Ольга заглядала майже щодня, і друкарня Філіпчука, де працював Завадка, містились на одній вулиці, говорив за те, що вони не могли не зустрінутись. Правда, Ольга знала, що коли вона зустрінеться віч-на-віч з Завадкою, він обов'язково заговорить до неї, і знала, що цього ніколи не станеться, якщо вона буде у товаристві когось із своїх. Ольга мала деякі дані підозрівати, що Завадка шукає нагоди заговорити до неї.

Вона пояснювала собі це тим, що після нерозумної доповіді Романика Бронкові кортіло поглузувати з нашівської інтелігенції, а оскільки вона, Ольга, єдина його знайома з нашівського вищого світу, то він і мітить її як жертву.

Ольга, коли не лукавити з самою собою, теж не мала б нічого проти, щоб ще раз поговорити з «типом», хоч би для того, щоб показати тому зухвальцеві, що вона ані така наївна, ані така сентиментальна, за яку він прийняв її при першій зустрічі. І ще одна причина, чому Ольга зважилася б на це побачення. Справа в тому, що, крім отого Завадки, тобто грубіяна, комуніста, отже, ворога, «типа», недоучки, в думках Олі з'являється і другий Завадка, який не має нічого спільного ні з політичними переконаннями, ні з походженням, ні з середовищем того першого.

Цей існує сам по собі, як фізичний протокол тамтого, як витвір молодої нагромадженої, а не витраченої енергії, як передчуття любові, яка ще не народилась, але каламутить уже душевний спокій своїм майбутнім неминучим приходом.