Філософія як історія філософії: Підручник

До ряду критиків метафізики за її жорстоку сутність Дж. Ваттімо відносить Теодора Адорно та Еммануеля Левінаса, які також досліджують проблему подолання метафізики.

Метафізика провокує жорстокість і розкривається в ній, каже нам Т. Адорно[445]. Саме тому вона виявляється дискредитованою — через свою байдужість до кожного індивідуального життя, до прав випадкового й плинного, яка завжди становила її основний смисл. Метафізика забирає право на безпосереднє життя, віднімає право на чуттєве й мінливе, що здійснюється шляхом визнання універсальних та абстрактних сутностей.

Для демонстрації цієї думки Т. Адорно звертається до історії Освенциму і зазначає, що в певному сенсі, виявляючи нестерпну жорстокість, він просто підкреслив усе це. Печі для кремації в Освенцимі — це образ, який виявляє і підтверджує всеохопну «байдужість до кожного індивідуального життя», це результат певного раціоналістичного світобачення, але також це прообраз адміністративного світу і його майбутнього за нормального розвитку подій. Джанні Ваттімо критикує Адорно за недооцінку значення Освенциму — на його думку, це поворотний пункт в історії насильства й метафізики, а не просто риторичний приклад жорстокості, пов’язаної з умовами людського існування.

Дж. Ваттімо визнає, що Т. Адорно чітко окреслив суть постніцшеанської й постгайдеґґерівської критики метафізики — метафізики як прояву насильства, що відверто було виявлено Освенцимом і жорстокістю тоталітарних суспільств, уготованою і обґрунтованою саме метафізикою як домінуючим способом мислення. Втім, ті самі причини, які надихають Т. Адорно на критику метафізики, також зумовлюють, як це не парадоксально, її відродження — як негативної діалектики, яка визначається як «заперечення заперечення, яке не стає ствердженням», як знання «абсолютне», оскільки правдиве в своїй невирішеній проблематиці.

Визнання чуттєвого й мінливого, а не його придушення, що становить суть метафізики, фактично виступає запорукою щастя — це було б примиренням двох природ людини, духовної й тілесної. Однак це примирення не може бути реалізоване. Воно завжди має лишатися лише обіцянкою, тому що реалізація цього визнання чуттєвого, й примирення духу з матерією, була б його пригніченням: «обіцянка щастя» Адорно, пише Джанні Ваттімо, по суті є видимістю — вона повинна лишатися нездійсненою і нездійсненною. Поняття негативної діалектики Дж. Ваттімо критикує як сумнівне й нестійке і це пов’язано не стільки із запереченням «обіцянки щастя», скільки із самим типом мислення, який провокує і власне є основою для подібного заперечення.