Філософія як історія філософії: Підручник
- Автор: Колектив авторів
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Центр учбової літератури
- ISBN: 978-611-01-0127-1
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Філософія як історія філософії: Підручник». Краткое содержание книги:
Для студентів вищих навчальних закладів освіти і всіх тих, хто цікавиться філософією та історією філософії.
Суспільство пізньої сучасності, або постмодерністське суспільство Ваттімо визначає як суспільство переможних комунікацій. Всюдисуща хвиля теле- та радіоефіру незворотно руйнує реальність факту, світ розчиняється в неочевидності, а сучасна людина, приглушена потоками інформації, втрачає почуття об’єктивності.
Істина та свобода інтерпретації. Свою критику сучасного суспільства Ваттімо протиставляє теорії Юрґена Габермаса. На думку італійського філософа, у Габермаса наявна раціоналістична установка, з якої витікає претензія змоделювати суспільство непорушеної комунікації, суспільство чистої раціональності.
Якщо для Габермаса соціальна комунікація викривлена, то для Ваттімо вона ніколи і не буває «чистою», адже ідеал чистоти соціальної комунікації передбачає існування центрального комітету, диктатури експертів тощо. Тому Ваттімо оперує критерієм зменшення насильства, а не критерієм прозорості комунікації.
Згідно Ваттімо, наше суспільство зовсім не прозоре, воно існує як суспільство бойових дій, де велика кількість інтерпретаційних інстанцій знаходяться у суперечності одна з одною. Це і є свобода, оскільки, якби існували істинні інтерпретації, ми не були б вільними.
Ваттімо прагне такого суспільства, в якому можна було б вести діалог без насильницького наказу. Він не довіряє суспільству, в якому діалог — це «шлях істини». Останнє можливе лише за умови створення тоталітарного суб’єкта, здатного судити про «порушення комунікації».
Італійський дослідник впевнений, що істина як об’єктивність — це метафізичний міф. У суспільстві потрібно створювати ситуацію, коли всі є вільними у висловлюваннях будь-яких абсурдних думок, не зазнаючи насильства і не завдаючи його іншим. Такий світ вибудовується через множинність інтерпретацій — зацікавлених, викривлених, хибних, — при цьому всі вони є легітимними, якщо не застосовується насильство для того, щоб примусити замовкнути інші інтерпретації.
Ваттімо дає філософське визначення насильства як того, що «перешкоджає запитувати далі». Якщо з ідеєю істини можна прийти до тоталітарного суспільства, то з ідеєю ненасильства — ні.
Згідно Ваттімо, у сучасному світі нам потрібно орієнтуватися на ту форму свободи, яка є рухомішою та менше ідентифікується з реалізацією певної моделі. Наприклад, досвід існування у «світі мас-медіа», де через засоби комунікації є можливість по-різному інтерпретувати події, все менше стимулює нас до пошуку такого засобу, в якому світ був би відображений об’єктивно. Коли є багато агентів інтерпретації, самих інтерпретацій існує безліч, а «існувати» означає знаходитися у світі, що коливається, адже реальність з’являється в ньому в результаті нашарування великої кількості інтерпретацій.
Однак філософ не бачить трагедії у тому, що інтерпретація повністю замінила істину. Викриття мистецтва, європоцентризму, ідеї прогресу, всіх метафізичних ілюзій — все це, на його думку, не недоліки, а досягнення масмедійної картини світу.
Ставка на об’єктивність небезпечна, оскільки в кінцевому результаті приводить до авторитарної концепції реальності. Сучасний досвід вказує на зв’язок між свободою та інтерпретацією, а не на зв’язок між свободою та об’єктивністю.
Не потрібно також думати, згідно Ваттімо, що у постмодернізмі не має пріоритетів, такими пріоритетами італійський дослідник вважає гуманітарні науки та «прекрасне». Гуманітарні науки, завдяки своїй методологічній непогодженості, допомагають усвідомити те, що «метафізичні казки» — це лише казки, а «прекрасне» дозволяє розширити життєвий світ, відкриваючи інші можливі життєві світи, створені засобами мистецтва.
Епоху постмодерну Ваттімо порівнює з Новим Вавілоном. Це епоха пануючого плюралізму, всезагальної емансипованості, епоха, яка дає свободу суспільству, втомленому від істини.
Демаскація метафізики. У статті «Метафізика, насильство, секуляризація»[444]. Дж. Ваттімо розглядає проблему виходу за межі метафізики, що має назву «демаскації» метафізики (unmasking — зривання маски), а також можливі шляхи подолання метафізики, як вони виявились у низки філософів останнього часу, які намагалися розхитати основи метафізики. Аналізуючи підходи Ніцше з його теорією «демаскації демаркації», Гайдеґґера з його «пригадуванням буття», Адорно з «негативною діалектикою», Левінаса з його редукцією метафізики до етики, дерріда з його теорією онтологічного насильства мови, Дж. Ваттімо зазначає, що детальний розгляд труднощів, які виникають при демаскації метафізики ще не є гарантом логічної коректності й обґрунтованості висновків щодо вихідних позицій, визначаючих подальший хід дослідження.
444
Vattimo G. Metaphysics, Violence, Secularization // Recoding metaphysics: the new Italian philosophy / ed. by Giovanna Borradori. – Evanston: Northwestern University Press, 1988. – P. 45–62.