Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Ти теж хочеш утекти? — перепитав Шаста.
— Якщо тікати разом, це вдвічі зменшить ризик, що нас одразу ж і спіймають. Якщо мене побачать без вершника, одразу ж вирішать: «Що за бродяча коняка!» — і не заспокояться, доки не здоженуть. А з вершником — то інша справа: нікому й на думку не спаде, що я втік. А щодо тебе, то ти на своїх двох худорлявих ніжках взагалі далеко не втечеш. А якщо ти будеш верхи, обскачемо будь-кого з тутешніх коней. До речі, ти ж верхи їздити вмієш?
— Ще б пак! — з гордістю вигукнув Шаста. — Я їздив на нашому віслюкові.
— Їздив? На кому, на кому?! — не стримавшись, заіржав кінь.
У тому іржанні почулося презирство, бо пролунало воно якось так: «Ї-ї-їздив? На і-го-го-го-му?» Слід зауважити, що від коней, які б ті не були розумні, якщо їх вивести з рівноваги, можна почути регіт, який інакше, як кінським, і не назвеш.
— Інакше кажучи, їздити верхи ти не вмієш. Що ж, це може й недолік, та не біда. Дорогою я тебе навчу. Сподіваюся, що хоч падати ти вмієш.
— Траплялося, а хто ж не падав, — вже обережніше відповів Шаста.
— Коли я кажу «падати», я маю на увазі: падати та підніматися і знову забиратися в сідло, і знову падати і підніматися, зціпивши зуби, і не боятися падати знов.
— Я… я спробую, — мало не занепав духом Шаста.
— Бідолашне людське дитинча, — форкнув кінь, — я зовсім забув, що, з кінського погляду, ти ще мале лоша. Нічого, з часом ми зробимо з тебе верхівця. А тепер слухай уважно: ми рушимо в дорогу, щойно ці двоє міцно поснуть. А до того ми маємо чітко уявити наші дії. От мій таркаан, наприклад, збирався на північ до стольного міста Ташбаана, до двору самого тісрока.
— Перепрошую, — тремтячим голосом наважився нагадати Шаста, — а хіба ви не повинні додавати «хай будуть вічними його літа»?
— З якого дива? — у свою чергу здивувався кінь. — Я вільний нарнієць; чому це я повинен користатися зворотами мови підлабузників та рабів? Я зовсім не бажаю йому вічних років, більш того як розумний кінь я розумію, що вічними його літа не будуть, хоч бажайте їх йому, хоч ні. До речі, судячи з твого вигляду, ти теж із північних країв, тож облишмо ці південні мовні викрутаси хоча б між нами. Та повернімося до нашого таркаана: як я казав, він збирався на північ до Ташбаана.
— Тоді нам краще тікати на південь, подалі від нього?
— Не думаю. Він гадає, що я дурний і розумом поступаюся йому, як і всі інші його коні. Тому перше, що спаде йому на думку: якщо я відчепився від кільця, я мав злякатися та чкурнути геть додому, до рідної стайні біля його палацу за два дні шляху звідси на південь. Там він мене й шукатиме. Йому й на думку не спаде, що я сам, із власної волі, подамся на північ. Утім, спасти на думку йому може й таке: якийсь завзятий конокрад із тих селищ, які він проїздив дорогою сюди, угледів доброго коня та й вирішив поцупити його будь-що…
— Ура, ми вирушаємо на північ! — підхопився Шаста. — Усе своє життя я тільки й мріяв, як би потрапити туди!
— Зрозуміло, — кивнув кінь, — адже тебе кличе голос крові, а кличе він на батьківщину, от тільки галасу не здіймай. Не буди хазяїв, якщо, звичайно, вони вже сплять.
— Я збігаю, крадькома подивлюся.
— Слушна думка, тільки дивись, аби тебе не спіймали.
Навколо вже панували ніч і тиша, хіба що хвилі з шурхотом накочувалися на берег, та Шаста, змалку звиклий до шуму прибою, цього звуку навіть не помічав. Крізь шпаринки в рибальській халупі світло вже не сочилося, та про всяк випадок Шаста обійшов халупу й, затамувавши дух, навшпиньках наблизився до єдиного вікна і вже за мить почув таке знайоме, щоб не сказати обридле, хропіння із присвистом, що помилитися було неможливо — старий рибалка міцно спав. Дивно було відчувати, що якщо все піде добре, то він чує це хропіння востаннє в житті. Все ще тамуючи подих, із відчуттям якоїсь провини, до якої з кожним його кроком примішувалася радість передчуття волі, Шаста тінню майнув через подвір’я до ослячої стайні; там він пошарудів у схованці, де рибалка ховав ключі, та відчинив двері. Саме у стайні рибалка про всяк випадок і замкнув кінське сідло та збрую. Наостанок Шаста нахилився та цмокнув віслюка в ніс. «Мені справді прикро, що ми не можемо взяти тебе з собою», — прошепотів він.
— Нарешті, — форкнув кінь, коли хлопчик повернувся. — Я почав був хвилюватися, чи не трапилося з тобою що.
— Але ж я мав дістати твою збрую, — знизав плечима Шаста, — от тільки підкажи, що тут і до чого.
Наступних кілька хвилин Шаста відчайдушно боровся зі збруєю, намагаючись не шуміти. А кінь лише форкав та примовляв: «підпругу затягни», «застібка має бути нижче», «вкороти стремена» та все таке інше. Коли ж кінь був озбруєний, він попередив: